Голе Румунське Вiйсько (Буковина у грудні 1918 р.)"Ось як описує ті дні студент філософії І.М. Пігуляк...
"...Так вони у своїм засліпленні, у своїй боротьбі за масненькі посади (як це звичайно у нас було) не вважали за відповідне зорганізувати хоч один полк, щоб був міг на перший почин дати хоч маленький опір. Коли перед Чернівцями з’явилося голе й босе румунське військо, не було на місці навіть і сотні доброго українського війська… Румуни довго придивлялися цьому українському хаосові у Чернівцях. Вони побачили, що, мабуть, цей хаос зможуть розігнати навіть голі й обдерті полки. Український хаос розбігся по домах. Патріоти забралися за границю, а голі й босі румунські полки зайшли без проливу крові аж по галицьку границю. Убравшись добре в добро австрійської монархії, що знайшлося по магазинах (військових складах – моя прим.), бо ж українці не були в стані все те рознести за 20 день, тай давай приучувати українських більшовиків, як вони на перший прихід називали буковинців, до послуху і карності, щоб на будуче знали, як треба було починати будову своєї держави. Сипались буки, стогнав молодий і старий, понаповнювались всі тюрми короткозорою інтелігенцією та селянством"
(Піддубний, Г. «Буковина». Харкiв : 1928 рiк. Знайдено в http://oles-maslak.livejournal.com/128514.html)Заметiль тривала вже тиждень.
Голе й босе румунське вiйсько рушило Буковиною. Йти було важко. Босi ноги провалювалися у снiг. Крижаний вiтер овивав голi солдатськi тiла.
- Чи дiйдемо ми до Галицького кордону? - спитав капiтан Драгош Іонеску.
- Спробуємо, - оптимiстично вiдповiв полковник Каталiн Мартiнеску. Вiн штовхнув босою ногою снiгову бабу, що хтось злiпив бiля дороги.
- Мiсто! - радiсно закричав хтось з солдатiв. - Я бачу якесь мiсто!
- Де? - закричали всi.
- Та ось там! Бачите, його видко крiзь заметiль.
Полковник Мартiнеску пiдняв бiнокль, що висiв в нього на шиї.
- Це Чернiвцi! - оголосив вiн.
Солдати зрадiли. Колона прискорила рух.
- Дивно, - зауважив капiтан Іонеску. - Жодної сотнi доброго українського вiйська...
- Чи не криється тут якась таємниця? - почав мiркувати Мартiнеску.
Вони наблизилися до Чернiвцiв.
- Буна дзiва! - хором гукнули вояки. Але їм нiхто не вiдповiв.
Мартiнеску прислухався. З мiста доносилися голоси.
- А менi також масненьку посаду! - кричав один голос.
- Та дiдька тобi лисого, а не посаду! - вiдповiдав iнший.
- Тодi й самий вiддавай пожежну управу! - шумiв третiй.
- А менi - керiвництво поштою!
- Та годi, панове! Я й так вже почуваю себе нiяково. Треба ж по доброму, по старому. Ось оберiть мене, будь ласка, бургомiстром...
- Що?!?
У мiстi, вочевидь, почалася бiйка.
- Це якись український хаос, - зауважив Іонеску. - Треба до нього придивитися.
- Цiкаво... - замислився полковник Мартiнеску. - Цiкаво, чи може розiгнати цей український хаос наше голе i босе вiйсько? Як думаєте, румунськi солдати?
- Та, мабуть... - вiдповiли вояки.
- Тодi вперед!
На першiй ж вулицi вони зустрiли самотнього перехожого.
- Хто такий? Куди йдеш? - поцiкавилися вiйськовi.
- Я - представник тутешнiх Румунiв. Йду до тимчасової управи, бо маю заявити про свою згоду на співпрацю...
- А де ж та управа?
- Та ось там, на вулицi Ольги Кобилянської! Чуєте, як кричать?
- А чого це вони так кричать? - поцiкавився капiтан Іонеску.
- Дiлять масненькi посади, як це звичайно в них було.
- Покажiть, будь ласка, дорогу, - попрохав полковник Мартiнеску представника тамтешнiх Румунiв.
У мiстi було теплiше, нiж у полi. Будинки закривали вiд вiтру. З вiкон та дверей тягнуло запахом їжi та домашнiм затишком.
Побачивши голих чоловiкiв, жiнки сором'язливо ховали очi. А потiм, сховавшись за фiранками, крадькома роздивлялися цих гарних молодих воякiв. Як надолонi, бачили вони усi подробицi солдатського тiла. Дiвчата мрiйливо зiтхали. Замiжнi ж iз заздрiстю качали головою.
- Може й не треба опиратися? - сказала Оленка Довбуш подружцi. Та пгодилася. Скоро вся прекрасна частина мiста була на боцi новоприбулих.
Полки пiдiйшли до управи i побачили купу людей, що билася прямо посеред вулицi. Вони повиносили з управи стiльцi i кидали ними однi в одних. Снiг танув пiд їхнiми ногами.
- Гей, Українцi! - звернувся до них представник тамтешнiх Румунiв.
- Я не гей, - вiдповiв один з членiв управи. - Я просто сором'язливий...
Інший почервонiв.
А решта взагалi нiчого не почула.
- Заявляю вам про свою згоду на співпрацю! - закричав представник.
- Та зачекай, - перервав його капiтан Іонеску, - Ми їх зараз розгоняти будемо.
- А, ну тодi я не буду заявляти...
- Український хаос! - закричав полковник Мартiнеску. - Я вас зараз розгоню!
Члени тимчасової управи перервали бiйку.
- Румуни йдуть! Та ще й голi! - закричав український хаос i рзбiгся по домiвках.
- Треба за кордон збиратися, - говорили один одному патрiоти. Та й пiшли пакувати валiзки.
- А ось австрiйський магазин, - гордо вказав представник тамтешнiх Румунiв.
Солдати почали фотографуватися бiля магазину.
- Хоч до Плейбою посилай, - зауважив недалекоглядний український iнтелiгент, що прохдив поруч. У своєму заслiпленi, вiн не бачив, що Плейбой ще не винайшли.
Декiлька воякiв зайшли у середину, погрiтися. За п'ять хвилин вийшли одягнутi у австрiйськi мундири та чоботи. Побачивши це, решта також поспiшила до дверей магазину. Скоро усе румунське вiйсько було одягнуте i взуте.
- Ух, як тепло! - радiли вони.
- Ой, лишенько, - жалiлися українцi. - Не встигли ми все це рознести за 20 днiв!
Українки розчаровано дивилися на одягнутих воякiв.
- А може не варто було їх пускати? - скептично сказала подружка Оленки Довбуш. - Хлопи, як хлопи, не кращi вiд наших...
Оленка погодилася.
Капiтан Іонеску вийшов з магазину з коробкою, на якiй було написано "Die Bücher".
- Що це Ви тягнете? - спитав полковник Мартiнеску.
- Та якися книжки, пане полковнику - капiтан дiстав одну i показав полковнику.
На обкладинцi було написано: "Die Sünder der Väter".
- Але ж це другий том, - сказав полковник Мартiнеску. - А де ж перший?
- Не знаю, пане полковнику, вони тут всi однаковi...
- Хто ж так книжки складає?!
- А ось тут написано... зараз, зараз... Якись Йозеф Швейк...
Полковник уважно подивився на книжки.
- Англiйською усе це назвається "books", - ерудовано сказав вiн.
У цей момент, з-за рогу з'явилися двоє буковинських українцiв - старий селянин i молодий iнтелiгент. Зайнятi розмовою, вони не помiтили румунiв i налетiли прямо на капiтана Іонеску.
Важкi нiмецькi "books" посипалися їм на ноги. Застогнав молодий і старий.
- Треба вже щось робити з короткозорою українською інтелігенцією та селянством, - зауважив полковник Мартiнеску. - Бо ходять по вулицях, всiх штовхають...
- А може понаповнювати ними всі тюрми? - запропонував капiтан Іонеску.
- Блискуча iдея! - зрадiв полковник. - Але що ж робити з дальнозоркою інтелігенцією та селянством?
- Виписати окуляри, - знов пiдказав капiтан Іонеску.
- Ну, на це тепер часу немає, - заперечив Марiнеску. - Треба збиратися...
- Куди? - здивувалися одягненi i взутi румунськi солдати.
- Аж по галицьку границю, - вiдповiв Мартiнеску.
- А що ми там забули?
- Не знаю, але так треба за текстом... Тiльки щоб без проливу крові! Бо знаю я вас, як зайдете на донорський пункт, так обов'язково все переплутаєте, поб'єте...
(c) Олександра Шелковенко (Саша Шло)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif){kind=small}
