(no subject)

Голе Румунське Вiйсько (Буковина у грудні 1918 р.)

"Ось як описує ті дні студент філософії І.М. Пігуляк...
"...Так вони у своїм засліпленні, у своїй боротьбі за масненькі посади (як це звичайно у нас було) не вважали за відповідне зорганізувати хоч один полк, щоб був міг на перший почин дати хоч маленький опір. Коли перед Чернівцями з’явилося голе й босе румунське військо, не було на місці навіть і сотні доброго українського війська… Румуни довго придивлялися цьому українському хаосові у Чернівцях. Вони побачили, що, мабуть, цей хаос зможуть розігнати навіть голі й обдерті полки. Український хаос розбігся по домах. Патріоти забралися за границю, а голі й босі румунські полки зайшли без проливу крові аж по галицьку границю. Убравшись добре в добро австрійської монархії, що знайшлося по магазинах (військових складах – моя прим.), бо ж українці не були в стані все те рознести за 20 день, тай давай приучувати українських більшовиків, як вони на перший прихід називали буковинців, до послуху і карності, щоб на будуче знали, як треба було починати будову своєї держави. Сипались буки, стогнав молодий і старий, понаповнювались всі тюрми короткозорою інтелігенцією та селянством"

(Піддубний, Г. «Буковина». Харкiв : 1928 рiк. Знайдено в http://oles-maslak.livejournal.com/128514.html)

Заметiль тривала вже тиждень.

Голе й босе румунське вiйсько рушило Буковиною. Йти було важко. Босi ноги провалювалися у снiг. Крижаний вiтер овивав голi солдатськi тiла.

- Чи дiйдемо ми до Галицького кордону? - спитав капiтан Драгош Іонеску.
- Спробуємо, - оптимiстично вiдповiв полковник Каталiн Мартiнеску. Вiн штовхнув босою ногою снiгову бабу, що хтось злiпив бiля дороги.

- Мiсто! - радiсно закричав хтось з солдатiв. - Я бачу якесь мiсто!
- Де? - закричали всi.
- Та ось там! Бачите, його видко крiзь заметiль.
Полковник Мартiнеску пiдняв бiнокль, що висiв в нього на шиї.
- Це Чернiвцi! - оголосив вiн.
Солдати зрадiли. Колона прискорила рух.

- Дивно, - зауважив капiтан Іонеску. - Жодної сотнi доброго українського вiйська...

- Чи не криється тут якась таємниця? - почав мiркувати Мартiнеску.

Вони наблизилися до Чернiвцiв.
- Буна дзiва! - хором гукнули вояки. Але їм нiхто не вiдповiв.

Мартiнеску прислухався. З мiста доносилися голоси.
- А менi також масненьку посаду! - кричав один голос.
- Та дiдька тобi лисого, а не посаду! - вiдповiдав iнший.
- Тодi й самий вiддавай пожежну управу! - шумiв третiй.
- А менi - керiвництво поштою!
- Та годi, панове! Я й так вже почуваю себе нiяково. Треба ж по доброму, по старому. Ось оберiть мене, будь ласка, бургомiстром...
- Що?!?
У мiстi, вочевидь, почалася бiйка.

- Це якись український хаос, - зауважив Іонеску. - Треба до нього придивитися.
- Цiкаво... - замислився полковник Мартiнеску. - Цiкаво, чи може розiгнати цей український хаос наше голе i босе вiйсько? Як думаєте, румунськi солдати?
- Та, мабуть... - вiдповiли вояки.
- Тодi вперед!

На першiй ж вулицi вони зустрiли самотнього перехожого.
- Хто такий? Куди йдеш? - поцiкавилися вiйськовi.
- Я - представник тутешнiх Румунiв. Йду до тимчасової управи, бо маю заявити про свою згоду на співпрацю...
- А де ж та управа?
- Та ось там, на вулицi Ольги Кобилянської! Чуєте, як кричать?
- А чого це вони так кричать? - поцiкавився капiтан Іонеску.
- Дiлять масненькi посади, як це звичайно в них було.
- Покажiть, будь ласка, дорогу, - попрохав полковник Мартiнеску представника тамтешнiх Румунiв.

У мiстi було теплiше, нiж у полi. Будинки закривали вiд вiтру. З вiкон та дверей тягнуло запахом їжi та домашнiм затишком.

Побачивши голих чоловiкiв, жiнки сором'язливо ховали очi. А потiм, сховавшись за фiранками, крадькома роздивлялися цих гарних молодих воякiв. Як надолонi, бачили вони усi подробицi солдатського тiла. Дiвчата мрiйливо зiтхали. Замiжнi ж iз заздрiстю качали головою.

- Може й не треба опиратися? - сказала Оленка Довбуш подружцi. Та пгодилася. Скоро вся прекрасна частина мiста була на боцi новоприбулих.

Полки пiдiйшли до управи i побачили купу людей, що билася прямо посеред вулицi. Вони повиносили з управи стiльцi i кидали ними однi в одних. Снiг танув пiд їхнiми ногами.

- Гей, Українцi! - звернувся до них представник тамтешнiх Румунiв.
- Я не гей, - вiдповiв один з членiв управи. - Я просто сором'язливий...
Інший почервонiв.
А решта взагалi нiчого не почула.
- Заявляю вам про свою згоду на співпрацю! - закричав представник.
- Та зачекай, - перервав його капiтан Іонеску, - Ми їх зараз розгоняти будемо.
- А, ну тодi я не буду заявляти...
- Український хаос! - закричав полковник Мартiнеску. - Я вас зараз розгоню!
Члени тимчасової управи перервали бiйку.
- Румуни йдуть! Та ще й голi! - закричав український хаос i рзбiгся по домiвках.

- Треба за кордон збиратися, - говорили один одному патрiоти. Та й пiшли пакувати валiзки.

- А ось австрiйський магазин, - гордо вказав представник тамтешнiх Румунiв.
Солдати почали фотографуватися бiля магазину.
- Хоч до Плейбою посилай, - зауважив недалекоглядний український iнтелiгент, що прохдив поруч. У своєму заслiпленi, вiн не бачив, що Плейбой ще не винайшли.

Декiлька воякiв зайшли у середину, погрiтися. За п'ять хвилин вийшли одягнутi у австрiйськi мундири та чоботи. Побачивши це, решта також поспiшила до дверей магазину. Скоро усе румунське вiйсько було одягнуте i взуте.
- Ух, як тепло! - радiли вони.

- Ой, лишенько, - жалiлися українцi. - Не встигли ми все це рознести за 20 днiв!

Українки розчаровано дивилися на одягнутих воякiв.

- А може не варто було їх пускати? - скептично сказала подружка Оленки Довбуш. - Хлопи, як хлопи, не кращi вiд наших...

Оленка погодилася.

Капiтан Іонеску вийшов з магазину з коробкою, на якiй було написано "Die Bücher".
- Що це Ви тягнете? - спитав полковник Мартiнеску.
- Та якися книжки, пане полковнику - капiтан дiстав одну i показав полковнику.
На обкладинцi було написано: "Die Sünder der Väter".
- Але ж це другий том, - сказав полковник Мартiнеску. - А де ж перший?
- Не знаю, пане полковнику, вони тут всi однаковi...
- Хто ж так книжки складає?!
- А ось тут написано... зараз, зараз... Якись Йозеф Швейк...
Полковник уважно подивився на книжки.
- Англiйською усе це назвається "books", - ерудовано сказав вiн.

У цей момент, з-за рогу з'явилися двоє буковинських українцiв - старий селянин i молодий iнтелiгент. Зайнятi розмовою, вони не помiтили румунiв i налетiли прямо на капiтана Іонеску.

Важкi нiмецькi "books" посипалися їм на ноги. Застогнав молодий і старий.

- Треба вже щось робити з короткозорою українською інтелігенцією та селянством, - зауважив полковник Мартiнеску. - Бо ходять по вулицях, всiх штовхають...
- А може понаповнювати ними всі тюрми? - запропонував капiтан Іонеску.
- Блискуча iдея! - зрадiв полковник. - Але що ж робити з дальнозоркою інтелігенцією та селянством?
- Виписати окуляри, - знов пiдказав капiтан Іонеску.
- Ну, на це тепер часу немає, - заперечив Марiнеску. - Треба збиратися...
- Куди? - здивувалися одягненi i взутi румунськi солдати.
- Аж по галицьку границю, - вiдповiв Мартiнеску.
- А що ми там забули?
- Не знаю, але так треба за текстом... Тiльки щоб без проливу крові! Бо знаю я вас, як зайдете на донорський пункт, так обов'язково все переплутаєте, поб'єте...

(c) Олександра Шелковенко (Саша Шло)

Прометей-Миротворець, або На холмах Грузiї

Прометей-Миротворець, або На холмах Грузiї

"начали "работать" снайперы. Прицельно стреляли ребятам в пах. Рядом со мной капитан схватился за живот и осел… Потом нам объяснили, что в грузинской армии много женщин-снайперов: литовок, украинок."
http://news2.ru/story/117175/

Росiйський миротворець Іван Спiчкiн посмiхнувся теплому лiтньому сонечку.
"Здравствуй, солнышко! - подумав вiн. - Здравствуйте, высокие Кавказские горы! Как красиво сегодня!"

Настрiй був добрий. Миротворча операцiя проходила вiдмiнно. Тiльки вчора вони пiдiрвали грузинськi казарми i два стратегiчних мости. Трохи, правда, втомилися. Але потiм солодко поспали - наче вдома! Ночували у якомуь грузинському мiстечку. Солдати набили кишенi золотими ложечками та iншими сувенiрами - буде що привезти до дому! А сержант Зайцев знайшов у мiсцевiй церквi важкий срiбний хрест.

- Подарю крёстной, - пояснив вiн товаришам.

Нарештi Росiя встала з колiн - показала усьому свiтовi, яка вона сильна. Сильна i смiлива. Адже не побоялася вийти один на один проти озброєної до зубiв грузинської армiї.

Не злякалася - i перемогла у нерiвнiй боротьбi. Миротворцi добре покарали ворога - палають грузинськi вiйськовi бази та села, тонуть їхнi кораблi, вибухають залiзничнi станцiї. Скоро вже на всiй грузинськiй землi настане справедливий мир.

Свист кулi перервав Івановi думки. Поруч з ним, солдат схопився за пах i впав. Потiм ще i ще один.
- Женщины-снайперы - закричав хтось. - Спасайся, кто может!
Але було вже пiзно. За мить пала уся їхня рота. Спiчкiн встиг сховатися за дерево. Аж тодi отримав удар по головi.
Спiчкiн впав. Втрачаючи свiдомiсть, вiн почув голоси:
- Kill him! Kill him! - iстерично кричала жiнка.
- Нi, краще спочатку помучимо, - перервала iнша.
- Taip, taip! - пiдтримала третя.
Спiчкiн забувся у снi.

Вiн прийшов до тями i спробував рухнутися. Не вийшло. Вiн був прикутий до стiн печери. Цiлком голий.

На протилежнiй стiнi висiло три портрети: по боках - Степан Бандера i Джордж Буш. А посерединi - вище вiд iнших - Саакашвiлi.

Перед ним стояли три жiнки - у купальниках та iз снайтерськими гвинтiвками у руках.
- Наёмницы! - наздогадався Іван.
Дiвчата були гарнi та стрункi. Але їхнi очi свiтилися ненавiстю i жаждою кровi.
Одна з них була бiлявка. Інша - чорноброва - тримала у руцi вишитий рушник. Третя була мулатка. До купальника була причеплена картка ФБР, наче в агента Скалi.

- Отямився! - сказала чорноброва.
- Come on, girls! - вiдповiла мулатка. - Let's do a ritual killing!
- Taip, taip, prašau! - сказала бiлявка.
Вони пiдiйшли до нього. Американка дiстала нiж. Вiльною рукою вхопила солдатський прутень i стиснула до болю.
Спiчкiн застогнав.
- Зачекай, Джессiко! - закричала чорноброва. - Ми влаштуємо йому ще гiршу муку.
- What could be worth? - не зрозумiла американка.
"До чего же тупы эти американцы! - подумав Іван. - Правильно Задорнов говорил!"
- Найгiрша кара для чоловiка - хотiти жiнку, але не мати її. Хотити кiнчити - i не мати такої можливостi. Правду я кажу, Лаймо?
- Taip, - пiдтвердила бiлявка.

- Ok, let's make love! - зрадiла американка.
"Никакой у них духовности!" - обурився про себе Спiчкiн.

Дiвчата почали повiльно знiмати купальники. Американка i литовка обiйняли чорноброву ("Хохлушка?" - подумав про неї Іван). Вони вкривали її поцiлунками. Повiльно, нiжно. Їхнi руки торкалися її тiла. Українка по черзi цiлувала їх у губи.

Іван вiдчув, що збуджується. Дiвчата помiтили це i засмiялися.
- Що, москалику? - лагiдно сказала Українка. - Хочеш нас, га?
Спiчкiн знав, що хоче. Але що вiн мiг?! Американка з литовкою спускалися все нижче. Українка солодко стогнала пiд їхнiми губами та руками.

Прутень Спiчкiна напружився до неможливостi.
- Не могу больше... - простогнав вiн.
- Ho! Ho! Ho! - зареготала американка, на мить вiдриваючи губи вiд тiла подружки. - Come, Galya, come! Show this Ruskie, how it goes in Lviv!
Івановi хотiлося кiнчити. Але як тут кiнчиш?! Анi рукою
не рухнути, анi ногою. Вiн спробував рухнути прутнем. Може вдасться доторкнутися до кайданів? Та, якщо пощастить, трохи потертися об них? Цього тепер має вистачити...

Миротворець зiбрав до купи усю свою волю, усi сили. Рухнувся. Кайдани врiзалися у тiло. Прутень ледь не дотягнувся до них. Не вистачило кiлькох мiлiметрiв!

Снайперки помiтили. Лайма вiдпустила Галю i пiдiйшла.
- Please... please... - прохав її Спiчкiн по-литовськи. Ех, тiльки б вона доторкнулася де треба! Хоч на мить!
- Ne, - жорстоко вiдмовила та i зареготала.
Обережно, щоб випадково не торкнутися прутня, вона мiцнiше закрутила кайдани. Тепер миротворець не те що рухнутися, а й мрiяти про це не мiг.
"Звери, - подумав вiн. - Хуже Гаагских судей!"
Вiн зрозумiв, що роздiлить долю Мiлошевича. Видко така вже слов'янська доля - бути закатованим у застiнках НАТО.

Вiн хотiв заплющити очi, але дiвчата так солодко стогнали, що вiд того ставало ще гiрше: замiсть найманок, вiн уявляв собi Таньку з 8-го пiд'їзду...
І тодi вiн вiдкрив очi. Тепер вже Галя з Лаймою схилилися над стогнучою Джессiкою.
- Yes! Oh, yes! - кричала та.
Прутень заболiв вiд напруги.
"Только бы они дотронулись... - думав миротворець. - Не рукой, так хоть прикладом..."
Але дiвчата не жалiли...
Тепер прийшла черга Лайми. Та навмисно лягла поближче, щоб солдат краще бачив жiночi губи на її грудях. Вона не духовно розвела ноги, демонструючи миротворцевi ретельно виголену розкiшницю.
- А-а-а! - закричав хлопець.
Дiвчата вiдповiли смiхом. Їх веселили солдатськi муки.
Прутень готовий був розiрватися.
Спiчкiн тихо плакав, не в силах вiдiрвати очi вiд спектаклю.
Вiн бiльше не мiг триматися. Але що робити.

Дiвчата закiнчили розваги.

Джессiка збiгала до гiрської криницi i облила миротворця крижаною водою.
- Ай-ай-ай, - закричав солдат вiд несподiванки.
Прутень безнадiйно впав. Вiн болiв.

- Hey, girls! - закричала Джессiка. - I have an idea!

Пiдiйшовши до хлопця, вона вiдкрила один з кайданiв. Спiчкiн вiдчув, що лiва рука звiльнилася. Вiн порухав пальцями. Вдалося.

- Masturbate! - наказала Джессiка. - Quickly!
Спiчкiн не пiдкорився.
Галя дiстала з кишенi маленький портретик Путiна - такi россiйськi солдати носять бiля серця.
- Якщо не послхаєшся, я його розiрву!
- Нет, нет, пожалуйста! - попрохав Спiчкiн.
- Than, do it, bab'! - зареготала Джессiка.
Спiчкiн почав працювати.
Пiсля тережитої напруги у комбiнацiї з холодної води, було вже не до задоволення. Вiн дiяв механiчно. Аби лише швидше це закiнчити, щоб вiдв'язалися!
Нарештi вiн кiнчив.
- Ще раз! - безжалiсно наказала Галя.
Миротворець повторив.
- Ще! - сказала снайперка.
- Да ведь я больше не могу! - запротестував хлопець.
- Go!!! - закричала американка. Вона спробувала надiрвати портрет Путiна.
Спiчкiн запрацював, що було сил. Лiва рука втомилася, але вiн вже не вважав на бiль...

- Ще! Again! - кричали снайперки.
Спiчкiн вибивався з сил. Стiни печери попливли перед очима. Рука майже не слухалась. Але вiн не зупинявся.
- Ten! - засмiялася Джессiка.
- Вiн бiльше не може, - сказала Галя.
Спiчкiн вже справдi не мiг. Вiн ледь тримався на ногах.
- Дивись! - зказала Галя.
Вона кинула портрет Путiна до вогнища. Полум'я охопила улюблене обличчя.
- Ах! - закричав солдат. Вiн схопився лiвою рукою за серце i втратив свiдомiсть.

Коли вiн прийшов до тями, знов свiтило сонечко. Над головою було синє небо. А у небi - росiйськi бомбардувальники.
- Наши! - нiжно сказав миротворець.

Вiн пiднявся. За кiлька сот метрiв вiд нього проходила колона росiйських танкiв.

- Братцы! - закричав вiн. - Братцы!
Спiчкiн побiг до танкiв.

Солдати повистрибували з машин.
- Американский наёмник! - iз жахом сказали вони.

Спiчкiн подивився на себе. Цiлком голий, тiльки бiля серця витатуйовано грузинського прапора. Вiн подивився на прутень - i завмер. Той був обрiзаний, наче в американських сiонiстiв з Бруклiну!

За годину вiн вже сидiв в кабiнетi слiдчого ФСБ.
- Ну, рассказывай, соколик, кто тебя к нам подослал? - лагiдно, по-батькiвськи, сказав слiдчий. - Только не вздумай оправдываться!

© Саша Шло

(no subject)

Лабораторна робота

"Наш блок може об`єднатися з "Регіонами" тільки за умов, якщо НЛО забере мене на тарілку, проведе наді мною незаконні дослідження та позбавить мене пам`яті та розуму."
(Юлія Тимошенко)

Боже ж мiй, яка вона щаслива! Мрiяла про це пiвроку, i нарештi - збулося. Тепер вони разом, наодинцi - навiть, якщо на короткий час.

Вiн сподобався їй ще на вступних iспитах до унiверу. І як же ж вона зрадiла, коли їх зарахували то тої самої групи!

Почалося навчання. Вони сидiли у рiзних кiнцях аудиторiї. Вiн був такий впевнений у собi... i гарний. І, здавалося, зовсiм її не помiчав.

Оеа не знала, як пригорнути до себе увагу. Вона соромилася зробити перший крок - це ж не гiдно для порядної жiнки, казала мати, хлоп має дiяти перший.

Вона чекала... А тим часом, все бiльше про нього думала, мрiяла... Вiн снився їй майже щоночi...

І ось нарештi, збулося! Викладач Двгггс оголосив лабораторну роботу.
- Щороку, - почав вiн, пiднявшищупальця до неба, - Студенти Альдебаранського нацiонального унiверситету мусять виконати практичне завдання з прикладної ксенологiї. Обживаних планет на всiх не вистачить, тому ви менi зараз швиденько розiб'єтеся на групи по двоє. Завдання буде просте: полетiти у вказаному напрямку й записати думки когось з гуманоїдiв.
- А що писати у протоколi? - спитав хтось.
- По-перше, послiдовнiсть проведення експерименту, потiм - загальнi параметри впiйманої iстоти, далi - висновки... Ну й, звiсно, роздрукiвку ментограми...

Клас почав дiлитися на групи. І так вже сталося - нiхто так i не зрозумiв, чому - що Оеа i Гррртр опинилися у тiй самiй "двiйцi".

- Добре, - сказав викладач. - Зараз кожна бригада отримає по мiлофону, зорельоти вiзьмете з завгоспа, i щоб до наступного понедiлка усi протоколи були в мене у акварiумi! Є питання.

НЛО пiдлiтало по планети. Оеа i Гррртр сидiли поруч. Вони майже торкалися щупальцями. О, як приємна ця близькiсть! Оеа трималася, щоб не показати хвилювання. ВІН БУВ ПОРУЧ, за кiлька мiлiметрiв!

Гррртр навiть не дивився на неї. Вiн схилився над приборами. Здавалося, що тiльки лаба його i цiкавить!

"Вiн розумний, - захоплено подумала Оеа, - Але... якби... "
Вона не наважувалася закiнчити думку.

У iлюмiнаторi з'явилися гори, океани, тубiльськi мiста.
- Треба знайти щось iзольоване, - сказав Гррртр.
- А он генди острiв! - пiдказала Оеа.
- Слушна iдея, - майже байдуже погодився студент.

Континент виступав уперед. Вiн трохи нагадував "чобiт" - найцiкавiший експонат Державного музею поза-альдебаранських цивiлiзацiй. Недалеко вiд "чобота" мiстилося два острови.
- Оберемо той, що трохи бiльше, - розсудливо запропонував Гррртр. - Там має бути бiльше тубiльцiв.

Вечiр опускався на планету. Студенти йшли берiгом моря. З-за хмари вийшов мiсяць, i все навколо стало свiтлим i романтичним. Гррртр взяв Оеа за щупалець...

"Яка ж я щаслива!" - раптом подумала вона.

- Гррртре, а ти колись... - почала була вона.
- Тссс, - азартно перервав вiн.
Вони сховалися за пальмою.

На пляж вийшла тубiлка жiночої статi. На неї був бiлий купальний костюм iз червоним серцем на грудях. На головi - ретельно заплетена коса.
- Беремо, - тихо сказав Гррртр. Вiн дiстав усипляючий пiстолет i натиснув на гачок. Тубiлка впала на пiсок. Гррртр i Оеа затягли її до НЛО i поставили до спецiального акварiуму. Невмiло пiдключили до голови мiлофон.

Гррртр щось набирав на клавiатурi.
- Я запрограмував прибори на п'ять хвилин, - пояснив вiн. - Цього має вистачити.

Вони вийшли з акварiуму.
- Давай рахувати зiрки!!! - запропонувала Оеа.
- А що їх рахувати! - обiзвався Гррртр. - Ходiмо, краще, пляжем...
Оеа вiдчула на спинi його щупальця. Вона посмiхнулася.
- А ти не є дуже сором'язливий, - сказала вона.
- Нi, - запевнив Гррртр.
Його харчозбираючий кiнець наблизився до Оеониго обличчя. Вiн невмiло поцiлував її.
- Що ти робиш?! - сказала Оеа. - Встидайся!
Але вiн не встидався. І Оеа здалася. Вона заплющила детектори свiтла i вiдповiла на новий поцiлунок.

Сором'язливiсть зникла. Тепер Оеа слухала лише своє тiло. Тiло хотiло кохання. Тепер! Негайно! Багато!

Гррртр обiймав її усiма щупальцями. Гарячi поцiлунки єднали їхнi харчозбираючi кiнцi.

Оеа не могла бiльше терпiти. Вона розвела нижнi щупальця, пропускаючи до себе статевий елемент студента.

Той невмiло тикнувся у неї. "Я в нього перша" - зрозумiла Оеа.
Подивилася на нього нiжно - то ось ти який, мiй супер-ящере! Ось чоми ти ховався вiд мене, хотiв здатися крутим... "Дитинко ти, дитинко! Дурнику ти мiй". І вона взяла iнiцiативу...

Це було чудово! Наче у чарiвнiй казцi! Вони були вдвох - тiльки вдвох у цiлому Всесвiтi. Інше не мало значення! Навчання, лаба, ця планета, всi iншi планети та зiрки. Є тiльки ВІН... i вона... i їхнє кохання.......

- Швидше, - закричав вiн, прокидаючись. - Ми її перетримали!!
- Кого? - сонно спитала Оеа.
- Та тубiлку ж, шляк би це трафив! - нервувався Гррртр. - Я налаштував мiлофон на п'ять хвилин, а минула вже година!
- Вона помре?
- Та не мусить, нi... Але ж це не законно! Якщо прєпод дiзнається, нас виженуть з унiверу!
Студенти пiдбiгли до акварiуму. Тубiлка мирно спала. На губах в неї грала ангельська посмiшка.
- Швидше, вiдключимо її, поки не пiзно!
Вони зiрвали проводи, витягли тубiлку з НЛО i поклали пiд пальму.

- Ну все, полетiли, поки нiхто нас не помiтив! - наказав Гррртр.
Вiн був сильний i рiшучий.
"За ним - як за силовим муром," - подумала Оеа.

- Що буде з тубiлкою? - спитала вона, щоб пiдтримати розмову. - Вона з'їде з глузду?

- Наврядчи... Але, пiд дiєю мiлофону, в неї може порушитися етико-когнiтивний зв'язок, що впливає на сприйняття суб'єктивних реалiй. Це може серйозно вплинути на цiнностi iндивiда, спроможнiсть розрiзняти добре i зле, тощо. Не здивуюся, якщо її подальшi дiї викличуть здивування, чи навiть нерозумiння... Втiм, це вже не нашi проблеми.
- Який ти розумний, - захоплено сказала Оеа.
НЛО поверталося до Альдебарану.
Студенти цiлувалися.

(c) Саша Шло

Червоний свiтанок над Палестиною, або ж Дорогою щастя народного

Червоний свiтанок над Палестиною, або ж Дорогою щастя народного

"В Палестині - не міжетнічний, не міжрелігійний і не міжцивілізаційний конфлікт... чому ліві мають турбуватися, що має робити імперіалістична держава Ізраїль з метою захисту інтересів свого правлячого класу? ... альтернатива для ізраїльських робітників - це соціалістична революція, включаючи повалення власної ж держави..."

(товариш _jerzy, вiльний соцiалiст)

Лагiдно летiли небом палестинськi ракети. Вони пливли, немов лебiдi. Весело проносилися помiж хмарками, мимохiдь вiдбиваючи ранкове сонечко.

Побачивши їх здалеку, iзраїльськi трудящi радiсно усмiхалися. Робочi визирали з вiкон фабрик, а селяни переставали орати i довго дивилися ракетам у слiд.

Усi вони знали: це - подарунок вiд їхнiх братiв, трудящих Палестини, що героїчно борються проти iзраїльського iмперiалiзму, за визволення трудового люду Тель-Авiвщини.

Не радiли ракетам лише гнобителi, соцiальнi паразити - iзраїльськi помiщики та капiталiсти, що звикли безнаказано пити пiт i сльози трудящих. Вони злосно стискали зуби i з ненавiстю шепотiли: "Терористи!" Але їх нiхто важе не слухав.

Цiлий день Абрам Кацман та Ісак Рабинович жали пшеницю на панщинi. Втомилися... Та не спочивать пiшли в снопи, а пошкандибали вивчати революцiйну лiтературу.

Обидва - бiднi крiпаки. Абрам - вже старий. Сиве волосся паде на плечi. Гiркi зморшки вкрили обвiтрене обличчя. 60 рокiв проробив вiн на панщинi - з тих пiр, як утворилася iмперiалiстична держава Ізраїль. 60 рокiв знущань з боку капiталiстiв, всiляких принижень... Йому б тепер вiдпочити, пiти на пенсiю, та де там! Не вiдпуска пан, Хайм Шнiцельман.

Ось вiн, експлуататор, сидить на балконi своєї шикарної сiнагоги, їсть ананаси iз кошерними рябчиками. Слiдкує за селянами. Як побачить, що хтось притомивсь, втратив тяму, то й кричить на цiле поле:
- Працювати, азохен вей! А iнакше викличи iмперiалiстичну iзраїльську полiцiю!

Але тепер вiн їх не бачить, бо вже сутiнки. Боятися треба було лише шпiкiв з Мосаду, що усiм серцем ненавидять соцiалiзм. Та й тi тепер зайнятi: гноблять палестинських робiтникiв з пролетарської дружини Ісламський Джихад.

Ісак - той молодий, рокiв 20. Високий i статний, парубок легко грав сталевими м'язами. Якби не капiталiстична неволя, бути б йому деригентом чи червоним командиром. Але за iмперiалiзму неможна: то все для панських синочкiв та дочок. А для сiльської iзраїльської бiдноти - лише лаптi та непосильна праця.

Та не вбили буржуї його серця! Глибокi милi очi хлопця дивилися мрiйливо, нiби чекали на ту Єдину i Наповторну робiтну дiвку, що вiйшла б до його життя, як ота омрiяна палестинська ракета. Та яке там кохання, коли зрiє у Ізраїлю соцiалiстична революцiя!

Абрам дiстав зi схованки забороненi книжки - Маркса, Енгельса, Че Гевару... Пiдпiльники вдарилися до полiтiнформацiї.

Аж раптом затрiщали кущi. Крiпаки стиснули зуби - хоч на заслання, хоч до стiнки, але не зрадять вони робочого класу!

Та марно хвилювалися. Не буржуй вийшов до них з лiсу, а молода дiвчина у хустиночцi-хiджабi. Потертий, залатаний пояс з вибухiвкою облягав її струнке тiло. Схвильований погляд зупинився на "Капiталi" Маркса. Дiвчина по-дитячому усмiхнулася.
- Товарищi... - нiжно сказала вона.
Абрам та Ісак зрозумiли: це своя, трудяща народної Палестини. Мабуть, з робiтничо-селянської спiлки Хамас.
- Товарищi! - повторила вона. - Я є соцiалiстична пiдпiльниця iсламiстка. Йду пiдривати генштаб ЦАХАЛ - iмперiалiстичної армiї буржуазної держави Ізраїль. Чи не пiдкажите туди дорогу?
- Ой, донечку, - зрадiв старий Абрам. - Та файне ж ти задумала! Думав, не доживу вже до такої днини... А йти тобi треба прямо, а там i праворуч. Ісак, проводи товариша!

Аж затримтiв парубок, аж почервонiв. Але хвилювання своє сховав. Пiшов iз дiвкою, вказуючи дорогу до бiлогвардiйського штабу ЦАХАЛ. А вона довiрливо йшла за Рабиновичем...

"Хто я перед нею? - думав крiпак. - Вона - соцiалiстична революцiонерка, а я... Я ж лише почав курс iдеологiчної пiдготовки..."


Дiвчина та юнак йшли степами та пустелями. Сонце сiло, i вони ся взяли за руки, щоб не заблукати на полонинах.

Аж вранцi дiшли до мiста Ашкелон. А там - свято! Усюди - портрети Ленiна, Мао, Чавеса, Мугабе та iнших видатних прогресистiв. Робiтничi та селянськi маси iзраїльських трудящих йдуть вулицями, скандуючи народнi гасла: "Хто не працює - той не їсть!", "Геть панiв та буржуїв!", "Економiка має бути економною!"
- Що сталося? - спитали Ісак та шахiдка в перехожого пролетарiя з натруженими мозолистими руками.
- Велика радiсть! - розцвiв той. - Таки нема бiльш на свiтi iмперiалiстичної держави Ізраїль! Трудовий єврейський люд разом iз соцiалiстами з Хамасу, Ісламського Джихаду та Бригад мученикiв Аль-Акса зкинули антинародну демократiю, розпустили капiталiстичну армiю! Щоб я так жив!
- Слава героям! - зрадiв Ісак.
- Героям слава! - додала палестинка i поправила хустинку.
Вона зняла пояс шахiда i хотiла вже викинути до найближчого смiтника, але Ісак зупинив її.
- Ще знадобиться! Невдовзi пiдемо визволяти робiтникiв та селян Монако, Швейцарiї, Норвегiї та iнших iмперiалiстичних держав...

Защепив знов пояс на дiвчинi. А тодi потупився, почервонiв...
- Що сталося, голубе ясний? - спитала шахiдка.
- Я у тебе закохався... - вiдкрився парубок.
- Та й я в тебе закохалася, ще з першого погляду! Давай одружимось революцiйним шлюбом?
- Давай!
Вони знайшли народного комiсара у пильному шлемi i той видав свiдоцтво, на якому власноруч намалював серпа та клавця (печаток ще не зробили - пояснив вiн). Швидко зробили обручки з кайданiв, що їх зняли зi звiльнених полiтв'язнiв.

- Служимо трудовому народовi! - сказали закоханi i побiгли займатися сексом.

© Олександра Шелковенко

Я, Бандера i невiрний хлопець

Я, Бандера i невiрний хлопець «Я сидів у барі на дискотеці й дивився зацікавлено на багатих обвішаних золотими прикрасами дівчат із Саудівської Аравії, які без хіджабів герцювали на танцполі.... Коли тут до бару завалила група веселих поляків. Вони одразу ж познайомилися зі мною і втягнули мене до своєї компанії. Ми теревенили ... про Степана Бандеру» wlodek,, http://wlodek.livejournal.com/200755.html Відразу після літака я скинула хіджаб. В мене гарне довге волосся, але у Ріяді його треба ховати під хусткою. Добре, що тут, у Єгипті, все можна. Ніби й не мусульмани тут... Відпочивши,ми з дівчатами одягнули сарафани, короткі спідниці - і на дискотеку! В нас, у Аравії, за таке було б секір-башка... Витанцьовуємо, як скажені... Цього хлопця я помітила відразу, як ми зайшли. Сидить собі біля бару і щось п'є. Видно щось з алкоголем. Значить - християнин. П'є і дивиться прямо на мене. Що ти, думаю, там сидиш? Йди до нас, танцювати! Але той не рухається: тільки дивиться та й п'є. Дивний якийсь. Ну що з таким робити? Тут, раптом, заходить ціла ватага чужинців - теж, мабуть, християни. То він давай до них говорити! Та й ті зацікавились. Кричать, сперечаються... А на мене ноль уваги. Нащо прийшли, дурні? - думаю. Говорити і вдома можна! Про що сперечаються, не чути. Тільки одне слово долітає, весь час повторюється: "Бандера! Бандера!" Залагодили своє,наче папуги. А я про хлопця думаю. Невже йому ота "бандера" цікавіша від мене? Такими ж бо очима на мене дивився, а тепер й не поміча... Вже й подружки мої пішли, і дискотека скоро закриється, а ті все ще не змовкнуть зі своєю "бандерою" клятою. Нарешті вже той натовп пішов, хлопець самий залишився. Сидить собі біля бара сумний, знов щось п'є, по боках навіть вже й не дивиться. Тут я підходжу. - Чому сумуєш? - кажу. А він: - Думаю про Бандеру, аж відірватися не могу. Чому, ну чому його не визнали національним героєм?!?! Поляки свою Армію крайову визнали, а наші Бандеру не визнали! Як так можна?! Як тепер на світі жити?!?! - А що то за бандера? - питаю. - Як, ти не знаєш?! То ж є сокіл ясний, дивний скарб серед земних марнот! Наче сонце, живе він у серці кожного Українця! То як же його не визнати?!?! Як?!?! - Звідки ж ти такий взявся? - питаю. - З України! - А де це? Ніколи не чула. - Тому й не чула, що захопили нашу землю ворожі москаленьки, та й цькували. Лише тепер ми звільнилися, а Бандеру не визнають! - А, зрозуміло, - кажу, хоч нічого мені не зрозуміло. Дискотека таки закрилася, але хлопець вже не відставав. Зрадів, видно, що знайшов вдячну слухачку. Все говорить тай говорить про свого Бандеру (в якого, як виявилось, сьогодні день народження). Так і дійшов до мого номера. Не проганяти ж його у такому стані! Зайшов, сів на ліжко, і далі про Бандеру! І гарний же ж хлопець, і не дурний, мабуть, але скільки ж таке можна терпіти? - А чимось людським ти цікавишся?! - не витримала я. - Що може бути людянішим, аніж щира і палка любов Нації до волі, до національного визволення, до плекання дідівських традицій? - не розуміє він. - Ну, хочаб звичайне кохання, розумієш? Між жінкою та чоловіком... - Але ж Українська національна ідея... Тут я не витерпіла й поцілувала його. У губи! Не знаю, що на мене найшло, самій соромно... Я раніше таке лише у фільмах заборонених бачила, сами ніколи не цілувалась. Й подумати про таке не наважувалась, а тут... Ну довів він мене своїм цим, як його?.. іменинником... Він відповів на поцілунок. Так це,виявилося, приємно, і м'яко, і тепло... Все б життя цілувалася,якби знала раніш! Добре так... Але тільки-но відірвала губи, лізе він до кишені і дістає портретик чорно-білий. Вочевидь, з газети вирізав. На портреті - якийсь чоловік у костюмі та при краватці. Дивиться чоловік якось мрачно, видно щось йому там у житті не подобається. Розправив хлопець портрет - та й причепив на стіну. -Навіщо? - питаю. - А я без Бандери нічого не роблю! - пояснює. - То це він, твій Бандера? - Так. Мені,якщо чесно, байдуже. Усі думки мої про інше. Що він тепер робитиме? Я чула,що в невірних багато цього... ну ви розумієте... коли хлопець і дівчина, ще не одружені... поміж собою... В нас би за таке голову відрубали, але в них. Дивлюся на нього і відчуваю... якби він тепер підійшов і... я б, мабуть... Ні, не можна про таке й думати! Невже ж я така грішна?! А втім... - Хочеш,я тебе дечому навчу? - спитав хлопець. Все,думаю, почалося... Готуюся до опору, але знаю ж, що тіло мене не послухає, що я... - Є така наша пісня - "Червона калина"! Давай покажу, як вона співається? Повторюй за мною! Ой-у-лузі-червона-калина... Затягнув він незрозумілою мовою. Я спробувала підспівувати. Він аж засяяв! - Якби Бандера це чув! - сказав він,повертаючись на англійську. - Якби він чув, як ми співаємо на його день народження! І знов на портрет дивиться. Я беру його долонями за щоки і повертаю до себе. - Поцілуй мене ще раз, - прохаю... Так ми поцілувалися цілий вечір. Мабуть, він більшого хотів,але я не далась. Та й добре, що знайшла у собі сили: я загубила б дівочість, то додому б вже можна було не вертатись... На ранок в хлопця був літак. Він полетів, а я залишилася. А виходячи від мене, він поцілував востаннє та й каже на вухо: - Ось, Саміра, найдорожче, що в мене є! Зберігай це, наче кришталь дорогоцінний... Та й пішов геть. Минуло вісім років. Я вийшла заміж, народила діти... Але й тепер тримаю у схованці той подарунок. Це отой портретик Бандери, що висів на мурі у той вечір, той єдиний наш вечір... Дивлюся на нього, і згадую файного хлопця з далекої країни невірних. І думаю, що ж то за таємничі "ворожі москаленьки", що так їх пригноблювали? (c) Олександра Шелковенко

Памяти замученных сестёр

Памяти замученных сестёр

Уверена, что Авель был сестрой,
Что пала женщина от рук убийцы-брата,
Что женщина-Христос была распята,
И кровью этой вспоен "Домострой".
(ТАТЬЯНА ПУТИНЦЕВА http://newwoman.ru/karr_dessert.html)

Уверена, что Бабель был сестрой,
Что пала от руки енкаведистов -
Патриархальных мачо и сексистов,
Что с женщиной вели незримый бой.

Мне кажется, был женщиной Эйнштейн,
(Чтоб спрятаться, носил усы и шляпу).
Мужскими шовинистами Гестапо
Не от того ли прогнан был взашей?

Я знаю, Пушкин женщиною был -
За это её дар так злобно гнали,
И пламя для потехи раздували.
За это и Дантес её убил.

Коперник, Моцарт, Лермонтов, Толстой-
Всё женщины, замученные сёстры.
Вопрос стоит, увы, предельно остро:
Все - на борьбу с жестокостью мужской!

(с) Александра Шелковенко

На захист слонiв та китiв - вiдкритий лист

На захист слонiв та китiв
(вiдкритий лист)

"Почему для многих так связаны взгляды на ЛГТБ и на права женщин? Мне кажется, дело в том, что секс такими товарищами воспринимается как проявление власти."
http://petra-leleka.livejournal.com/146842.html

Чому для багатьох настiльки пов'язанi питання захисту африканських слонiв i китiв в океанi? Менi здається, рiч у тому, що бiльшiсть слонофобiв i китобоїв - чоловiки. Та не якiсь там гуманiтарiї в окулярах, а справжнi мачо. Для них головний крiтерiй мужностi - розмiр члену. Великий член для таких товаришiв - самоцiль. Їм не важливо задовiльнити партнерку, не важливо, боляче їй чи приємно. В мачо логiка така: в кого член бiльший - той i головний.

Вiдомо, що найбiльшi у свiтi члени - в китiв та слонiв.

Тож саме iснування цих iстот викликає в чоловiчих шовiнiстiв комплекс меншовартостi. Усi цi мисливцi, китобої та їхнi заступники пiдсвiдомо сприймають китiв та слонiв як конкурентiв - тому й нищать бiдних тварин. Тому й об'єднують цi два види живих iстот у ту саму категорiю.

Адже тi й iншi, на думку мачо, порушують його "право" на найбiльший член.

Мачо не знають, що справжнiй жiнцi потрiбен не розмiр, а мужнiсть, нiжнiсть, поряднiсть. Чоловiки, залишить тварин у спокої, вони вам не конкуренти!

Ваша Олександра Шелковенко

Кохатися..... (оповідання без іменників)

Мені сказали: російська мова - іменникова, а українська - дієсліва. Тож написала оповідання без іменників. Щоб було по-Українськи!

Кохатися.....

Вже темно.
Вона i вiн стоять поруч. Обiймаються.
Вона цiлує його, а вiн - її.
Повiльно роздягають одне одне.
Вона вiдчуває, що вiн хвилюється.
- Не бiйся, - каже. - Я знаю, що це в тебе - вперше.
Вiн соромиться.
Вона сiдає бiля нього, обiймає.
Нiжно пестить.
Вiн збуджується.
Вона прискорює.
Вiн починає тихо стогнати.
- Йди до мене, - каже вона i лягає.
Вiн лягає зверху.
Довго не може увiйти усередину.
Справдi, недосвiчений, - думає вона.
- Дай я, - каже.
Вона направляє його, куди треба. Вводить сама.
Вiн рухається рiзко, нервово.
- Повiльнiше, - каже вона. - Нiжнiше...
Вiн пiдкоряється.
- Ось так краще.
Вiн входить i виходить. І входить знову. Мiцно, але не поспiшаючи.
- Який вiн в тебе великий, твердий! - шепоче вона.
Той радiє.
Вiн хоче... вiн мрiє її задовiльнити. Бо вiн кохає її!
Так! Кохає!
Вiн зробить так, як вона хоче... Хай лише скаже!
Та вона й каже...
Вiн слухається...
Це приємно... Боже, як же ж це приємно...
- Давай! Сильнiше! Швидше! Тепер вже можна швидше! Не бiйся! Так! Так!!! Так....... Таааааааак..............................

................

Вони вiдпочивають.
Раптом вона помiчає, що вiн плаче.
- Чом ти плачеш, дурненький? - питає.
- Це було якось... не знаю... надзвичайно... несподiвано...
- Так... - каже вона. - Так....
- Тобi сподобалось?
- Дуже...
- Правда сподобалось?
- Правда... Ти мене задовiльнив...
- Ти все ще кохаєш мене?
- Кохаю! Звiсно ж, кохаю!
А навколо тихо-тихо... Тихо i зоряно...

(c) Сандра Шелковенко