sasha_shlo: (Default)
Моє Останнє Оповідання:
http://texty.org.ua/pg/blog/Sasha-Shlo/read/37690/Moja_lebedyna_pisna__bilshe_nichogo_ne

я написала усе, що знала, і більше писати не буду.........
sasha_shlo: (Default)
О, як я мрію навчитися писати Такі Поезії!!!!!
Мій відомий Вірш про Степана Бандеру значно програє..... :-(((((


Надруковано у газеті "Літературна Україна" 06 жовтня 2011

Текстова версія )
sasha_shlo: (Default)
Посвящается братьям-националистам и сёстрам-националисткам, а так же - Героям из сообщества [livejournal.com profile] ru_anti_moscow

Я выросла в благословенном уголке, меж морем и степью - в солнечном краю, что называется теперь Южной Украиной. Белые домики во фруктовых садах, белопесочные пляжи, старые акации на улицах - вот мир моего детства.

И с самых ранних лет, мать и отец учили меня ненависти - ненависти к маасквичам.

Маасквичи приезжали сюда каждое лето. Они засыпали грязью наши пляжи, гадили в наших парках, паскудили наш язык: говорили "чё" вместо "шо", "аабрикос" вместо "абрикоса", "щавЕль" вместо "щАвель". Холодец они называли "студнем", а буряк - "свеклой". К каждому слову они прибавляли "-то".

А как ваайти-то? - спрашивал маасквич у входа в столовую )

Вона

Aug. 22nd, 2011 03:24 pm
sasha_shlo: (Default)
У довгій білій сукні, ходила вона зрусифікованими містами. І усюди говорила українською. Люди слухали і дивувалися.

Часто чула вона прокльони. Але були й такі, що ставали на коліна і цілували край її сукні. І плакали...

Деякі починали з нею сперечатися. І вона говорила до них українською.

І одні оберталися й шли геть - бо серце їх було, як камінь.

А інші слухали і раділи, але не переходили на українську - бо відрізнятися від інших.

А багато хто відркивав серце своє - і відповідав їй мовою. І таким казала вона: йдіть і несіть українську поміж люди - хай і інші прокинуться. І ті несли рідне слово поміж люди, і ті, хто їх слухав, теж прокидалися.

Так і шла вона з дня у день, з місяця у місяць.

Але була вона самотня на шляху тому. І бувало так, що сум сповнював її, і плакала вона уночі.

І як була вона гарна, багато славних чоловіків залицялося до неї, але ніхто їй не подобався. І чекала вона на того, хто справді буде її гідний.

І одного разу, прийшла вона до страшного міста Донецьк, що було воно покривджено деукраїнізацією. Моторошно було там. З білбордів звисали російськомовні реклами. У небі лунав блатний шансон. З підземних шахт неслися зрусифіковані голоси.

Але вона не боялася, і йшла уперед, і говорила українською. І ліс розступався перед нею. І замовкав шансон. І виходили з-під землі шахтарі і прислухалися до її слів...

Аж вийшла вона до Донбас-Арени. І бачить - у новенькому Мерседесі сидить чоловік неземної краси.

Подивилася вона йому у вічі - і прочитала, наче книгу: серце його добре, але розум оплутано чужомовністю.

І сказав він:
- Шо тебе надо, подруга?!

І вона заговорила до нього українською. І він тремтів.
А вона побачила його красу, і підійшла.

І він був зачарований її мовою.

І вона сіла йому на коліна і оволоділа ним 12 разів.

І коли це сталося, він застогнав - і російськомовність залишила його.

І, ніби прокинувшись, він пав перед нею і цілував її ноги. І плакав. І говорив українською до неї, і до всіх навколо. І донецькі дивувалися і теж переходили на рідну мову.

І чоловік посадив її до Мерседеса і разом стали вони їздити Україною і повертати добрих людей до української - бо Мерседесом їздити швидше, ніж ходити пішки...

Олександра Шелковенко
sasha_shlo: (Default)
Загальновідомо, що Ернесто "Че" Гевара та Степан Андрійович Бандера були друзями. Але мало хто знає, що знаменита пісня Hasta Siempre, Comandante - переклад з української. У оригіналі пісня називається "Спи спокійно, Отамане!" і написана на смерть Степана Бандери. Пізніше, кубинський поет Карлос Пуебла просто переклав її іспанською.

Оригінальний текст (українською)

Спи спокійно, Отамане!

Ти навчив нас боронити
Нашу любу Батьківщину.
Рідну неньку-Україну
Захищати і любити

Приспів:
Попри кулі машинґвера,
Ти завжди навіки з нами,
Наче сонце над хатами,
Отаман Степан Бандера

Нас покликав ти до бою
(А рука твоя сталева),
Коли ціле місто Лева
Милувалося тобою

Приспів

Твоя посмішка весела
Наділяє нас весною.
Ми сумуймо за тобою,
Отаман Степан Бандера

Приспів

Твоя думка національна,
Поведе нас у майбутнє.
У душі вона присутня -
Вона завше геніальна.

Приспів


Твоя квітка не зав'яне -
Розцвітає вона файно.
Зі Стецьком ми заспіваймо:
Спи спокійно, Отамане!

Автор невідомий

P.S. А от як співають цю пісню іспанською: http://www.youtube.com/watch?v=SSRVtlTwFs8
(дівчина у кліпі схожа на мене)
sasha_shlo: (Default)
Любі мої!

Піярте мої тексти! Бо як Українець не пиярить Українського, то й чужинець цього не зробить. Чужинці ж бо хитрі - бояться Націоналістки. А ви робіть так, як вчили герої великого Шкляра: передруковуйте, що я пишу, з посиланням на авторку.

Ваша
Олександра, місто Новосибірськ
sasha_shlo: (Default)
Эпиграф:
«Компроміс, як я його собі уявляю, мав би полягати у двох дуже серйозних поступках... З «креольського» боку це мало би бути ... усвідомлення власної – прямої чи опосередкованої (колективної) – причетності до колоніального гноблення та готовості певним чином це спокутувати чи бодай вибачитись – як зробили це, хоч і з фатальним запізненням, білі колоністи Австралії та Північної Америки щодо місцевого населення.

З боку «аборигенів» серйозна поступка мала би полягати в ... трактуванні російськомовних громадян як повноцінних членів своєї спільноти (політичних українців)...»

(Микола Рябчук, http://zaxid.net/)



Евпатий подъехал на джипе.
- Ну что, поехали смотреть туземцев? - сказал он, открывая дверцу.
- Ну чего ты так... высокомерно, - начал Вилен. - Ведь мы, креолы, тоже от них происходим.

Прошло 350 лет с тех пор, как в Украине высадились московцы. Аборигены встретили их хлебом-солью. А те начали хватать людей и продавать в крепостное право. Туземцы прятались, убегали в Карпаты и в Полесье. Но колонизаторы пришли и туда.

- Потому, что они дикари! А мы - цивилизованные! Наши деды не сидели по сёлам, а пошли служить московским людям. Они принесли в Украину знания, прогресс!
- Так-то оно так, - согласился Вилен, - Да только у туземцев - своя, живая культура...

Чтобы управлять колонией, московцы использовали туземных царьков. Научили их своему языку и обычаям. Даже одели по-московски. А ещё набрали море домашней прислуги - садовников, денщиков, лакеев. Верные туземцы во всём слушались господина, подражали ему. Они-то и стали основой креольской касты.

В 1991 просвещённые креолы - Кравчук и Мороз - отделились от метрополии. Родилась независимая Украина.

Джип ехал по дороге.
- Далеко ещё до той резервации? - спросил Вилен.
- Да не бойся! - улыбнулся Евпатий. - Эвона за поворотом.
Он включил радио. Передавали капеллу балалаечников - креолы любили московскую музыку.
"Эх-ма! Кума-барыня!" - неслось из приёмника. - "Эх-ма! Да опростоволосилась!"

- Типа крутая музыка, чувак, - сказал Евпатий. - Чисто в натуре!
- Я больше люблю туземный фолк, - отрезал Вилен. - Туземные песни примитивны, но чисты.
Евпатий пожал плечами.

Они свернули на просёлочную дорогу. Асфальт закончился. Машина поднимала облако пыли.

- Вот она, резервация!
На указателе значилось: "Ласкаво просимо до село Килиївка!"

- Теперь готовься, - сказал Евпатий. - Будет смешно!

Вдоль дороги выстроились белые хаты. За хатами цвели вишнёвые сады. Над вишнями гудели майские жуки.

Возле хат сидели туземцы в вышитых сорочках и шароварах. Курили трубки. Туземки, в пышных платьях и косынках, пели грустные баллады.

Всё здесь - как 350 лет назад, до цивилизации...

- Гы-гы-гы! - кричал Евпатий. - Дикари! Трагладиты!
Он чуть руль не выпустил от смеха.

- Век воли не видать - не доросли они до креольской культуры!
С Вилена было достаточно.
- Останови машину, - попросил он.
- Ты чё, брателло! - удивился Евпатий.
- А то, что они не виноваты, что они дикари.
- Да ты, я вижу, толераст!
Вилен вышел и хлопнул дверцей.
Евпатий матюкнулся и поехал прочь.

Вилен огляделся. Туземцы старались его не замечать: 350 лет ига отучили их интересоваться цивилизованным человеком.

Вилен побрёл прочь. Он шёл под палящим солнцем. Вдоль хат и садов. Вдоль колодцев и парканов. В этом примитивизме был свой первобытный шарм, своя дикая гармония. Неужели так жили его предки?

За селом шумел зелёный гай.
Помежь деревьями спряталось лесное озеро.

Вилен услышал шорох и спрятался. На поляну вышла молодая туземка. Она скинула аборигенный наряд, обнажая прекрасное тело. Остался лишь венок из барвинков.

Вилен не мог налюбоваться.
Туземка вошла в воду и поплыла.
Вилен разделся до плавок и тоже прыгнул в воду...

Они встретились на середине озера. У неё были карие глаза и чёрные брови. Червоные уста улыбались.

Они не говорили, слова были не нужны. Просто тела их встретились. Плавки поплыли на дно, а в месте с ними - условности цивилизации. А дальше - животный инстинкт. Первобытная страсть предков. Крики радости и слёзы наслаждения. Поцелуи и укусы. Нежность и жажда.

На миг они стали единым целым. И не только лишь телом, но и душою. Оргазм накрыл их одновременно. Несколько секунд они не могли прийти в себя...

Потом отдышались и поплыли к берегу.
- Как зовут тебя, о прекрасная дикарка? - спросил креол.
- Хвеська. А тебе як?
Девушка говорила по-туземному, но креол понимал.
- Вилен, - сказал он.
- Ві-Лен?
- Это значит - Владимир Ильич Ленин, главный герой московских людей.
- В нас про такого не чули. В нас є свої, аборигенські герої.
- Это какие же?
- Пророк Тарас Григорович Шевченко. А ще - аборигенські вожді.
- Какие ещё вожди?
- Великий вождь Іван Мазепа, що повів нас проти колонізаторів. Вождь Степан Бандера, що бився проти московців. Та й великий вождь Роман Шухевич, що знав у лісі кожну стежинку і нападав на колонізаторські плантації. А ще шаман Дмитро Донцов...
- А чё им не нравилось-то. Чё они восставали? Ведь Москва - свет цивилизации! Разве не кремлёвские звёзды над нами горят?! Не повсюду ли доходит их свет?! Каждый креол в это верит!
- Московські люди зробили нам багато злого... Нам не потрібна їхня цивілізація. В нас є свої національні цінності.
- Слушай, подруга, надо в натуре что-то делать. В Украине - раскол: креолы не понимают аборигенов, а аборигены креолов. Как же их помирить!

- Я знаю! - сказала туземка. - Треба пошукати у Гуглі.
- А может в Яндексе?
- Яндекс - то креольський сайт. Він не скаже правди.
Она достала смарт-фон и начала поиск.
- Знайшла! Ось стаття на аборигенському сайті http://zaxid.net
- А чё там?
- Микола Рябчук пропонує компроміс:
"Компроміс, як я його собі уявляю, мав би полягати у двох дуже серйозних поступках з одного і другого боку: ... одна сторона мусить дозріти до того, щоб попросити вибачення, друга – щоб те вибачення повною мірою прийняти".
- Мудрые слова! - сказал креол.
- Значить, так і зробимо?

***

Вилен стоял на балконе колониального дворца. На площади под ним стояла толпа креолов. Все молчали - ждали его слов.
- Братья! - начал Вилен. - Креолы! Мы должны пойти на очень серьёзную уступку! Мы должны признать свою причастность к колониальному угнетению! Мы должны извиниться!
Креолы стали на колени и заплакали. По всей Украине слышались извинения и покаяния. Креолы поняли, что были слепым орудием в руках московских захватчиков. Им было стыдно...

***
Никогда ещё в резервации не было так людно. Со всей Украины собрались туземные шаманы. Они шли пешком, ночью. Босые ноги сбились от дальней дороги. Теперь они сидели вокруг костра.

Хвеська взяла слово:
- Брати і сестри! Креоли вибачилися перед нами! З боку аборигенів серйозна поступка мала би полягати в чесному визнанні політичної, а не етнічної формули української нації і в трактуванні російськомовних громадян як повноцінних членів своєї спільноти.

Шаманы долго совещались. Спорили. Слишком уж много зла сделали им креолы, помогая колонизаторам.

Стояла ночь. Издали доносился креольский плач...

- Ми дішли рішення, - сказал наконец старый шаман. - Наша сторона дозріла до того, щоб те вибачення повною мірою прийняти і належно на нього відповісти. Ми прощаємо запроданців!
***

И на всей Украине настали мир и счастье.

(c) Александра Шелковенко, интеллектуалка и поэтэсса.
sasha_shlo: (Default)
Одна Українська сайта видала моє оповідання (з одним видатним вченим):

Прозріння в День Перемоги
http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/29431/Prozrinna_v_Den_Peremogy_opovidanna
sasha_shlo: (Default)

Плекання

"Близько трьохсот делегатів з 23 навчальних закладів обласного центру зібрав п'ятий з'їзд гуртків плекання української мови шкіл міста Луганська"
("Луганські школярі плекають українську мову")


Пiсля школи Свєта Гнатенко не пiшла до дому, бо її призначили черговою. Треба було вимити пiдлогу у кабiнетi математики, а потiм ще полити квiти. Свєта принесла ведро iз холодною водою, взяла ганчiрку i взялася до роботи.

Раптом до класу вбiг Пєтя Марченко з дев'ятого "А" - найвiдомiший у школi хулiган. Забiгши, вiн зупинився посерединi... нiби хитався.

Це було дивно, адже уся школа знала: Марченко не боїться нiчого. Навiть коли вчителька бiологiї пообiцяла вiдвести Пєтю до кабiнету директора, той тiльки посмiхнувся.

А тут, раптом, хитається. Але сумнiвався вiн лише хвилину, а потiм рiшуче пiшов до Свєти. Та, навiть, трохи злякалася.

- Свєтка, а Свєтка... - розв'язно сказав Пєтя, - А давай замемося плеканням?
- Яким ще плеканням?
- Плеканням української мови.
Свєта почервонiла. Ну як зреагуєш на таке нахабство?
- Ну давай, давай поплекаємо мову, - наполягав хулiган.
Вiн був гарний i смiливий. Блакитнi очi парубка дивилися у саме Свєтiне серденько. Пєтя посмiхався, нiби прочитав там її таємницю... Адже нiхто... нiхто-нiхто у свiтi не знав... не мусив знати... як сильно їй подобається Пєтя.

Вона, вiдмiнниця, цiлими днями мрiяла про нього. Навiть крадькома зiрвала його фотку iз дошки: "Они позорят нашу школу", що висiла перед учительською... i поклала до свого откровеннiка.

Сильний, веселий, Пєтя нагадував їй Устима Кармелюка.

Пєтя побачив її розгубленiсть - i скористався нею. Вiн рушив на Свєту.

- Займемося плеканням української мови, - вже не прохав, а наказував вiн.

Свєта не опиралася. Вона заплющила очi - i вiддалася на волю парубка. Той не примусив на себе чекати.
- Рідна мова в рідній школі... - плекав Пєтя над її вухом.
І вiд цього енергiйного плекання Свєту захлиснуло якесь нове почуття. Щось незвичне, чарiвне i... приємне. Було й добре i соромно.

Свєта наважилася вiдкрити очi. Пєтя весь розчервонiвся вiд напруги. Вiн дихав важко - як паровоз.

- Марченко!! Гнатенко!!! - роздався рiзкий вигук.
Дiти обернулися. У дверях стояла завучка - Жанна Василiвна Дербанюк. Жанна Василiвна була грозою всiєї школи. Навiть першокласники її боялися!

- Що ви тут робите?! - закричала вона.

- Нiчого, Жанно Василiвно! - вiдповiв Пєтя.
- Не бреши, Марченко!! Я все бачила! Ви займалися плеканням!
Вiд сорому Свєта готова була провалитися крiзь землю. Але пiдлога була мiцна, дубова - як тут провалишся?

А завучка не заспокоювалася.
- Ну, з тобою, Марченко, все зрозумiло! Хулiган, бездiльник! ПТУ по тобi плаче! Але ти, Гнатенко? Ти ж вiдмiнниця... Можеш тепер забути про золоту медаль! Тiльки срiбна буде!
- Нi... Жанно Василiвно... будь ласка... - ледь не плакала Свєта.
- Ранiш треба було плакати! - сказала завучка. - Так... Ти, Марченко, пiйдеш зi мною до дитячої кiмнати мiлiцiї. А ти, Гнатенко, - завтра у мiй кабiнет, з батьками!

Пєтя зробив крок у перед.

- А Ви, Жанно Василiвно, теж займаєтеся плеканням! - нахабно сказав вiн.
- Що?!?!
- А я бачив, - хитро посмiхнувся хлопець. - Ви це робили з Миколою Даниловичем!
Микола Данилович був вчителем української мови та лiтератури.
- Не знаю, Марченко, що ти вбив собi у голову... - почала Жанна Василiвна.
Свєта помiтила, що вона хвилюється.
- А я бачив! Усе-усе бачив! Я на дерево залiз.
- Яке ще дерево?! Що ти вигадуєш?! - зiрвалася завучка.
- А те, що пiд вiкнами Вашого кабiнету! Це я каштани рвав, щоб кинути ними у Вадика Сташенка...
- Вигнати б тебе зi школи! - сказала завучка собi пiд нiс.
- Це позавчора було. Ви з Миколою Даниловичем закрилися у Вашому кабiнетi. І я на власнi очi бачив, як вiн дiстав з портфелю свiй великий товстий Кобзар i почав займатися з Вами плеканням української мови!

Настала тиша.

- Ну ось що, Марченко, - сказала, нарештi, завучка. - Те що ти, нiбито, бачив - це плод твоєї нездорової уяви. Нiчого такого я не могла робити, а Микола Данилович - тим бiльше. Ти, Марченко, ось що...

Жанна Василiвна змовницьки нахилилася до нього.
- ...Ти про цi свої галюцинацiї нiкому не кажи. Все одно ж тобi нiхто не повiрить. А я на багато що готова заплющити очi.
- А на що саме? - дiловито поцiкавився Пєтя.
- Ну, ось на цей iнцидент...
- А ще?
- На те, що ти в учительськiй вiкно розбив, коли у футбол грав. І що прималював Пржевальському роги в кабiнетi географiї.
- А Свєтка якже ж? - спитав благородний нащадок Кармелюка.
- Ти, Свєточка, тепер iди до дому, не хвилюйся, - лагiдно заговорила Жанна Василiвна, - Батькiв можна не викликати. Взагалi... знаєш що? Краще нiчого їм не кажи - що їх дарма хвилювати? А золоту медаль я тобi, дiтонько, влаштую - навiть подарунки директору давати не треба, я все полагоджу.

- Ну як, Марченко, влаштовує тебе такий варiант? - спитала вона в парубка.
- Влаштовує, Жанно Василiвно, - сказав Пєтя. - Ходiмо, Свєтко? Я тебе до дому проведу...

Вiн вхопив важкий Свєтiн портфель i взвалив на плече.
- До побачення, Жанно Василiвно! - сказав Пєтя i вийшов з кабiнету математики.
Свєта пiшла за ним. Вона була щаслива.



© Олександра Шелковенко (Саша Шло)
sasha_shlo: (Default)
17 років блукав тундрою член націоналіст Орест Полум'яний. Він виконував наказ УНА-УНСО: поширювати активність серед поневолених народів Московщини. Орест відповідав за Північ.
Пішки, на лижах пройшов ві від Кольського півострова до Чукотки - і назад. Зупинявся у чумах та ярангах. Вів пропаганду серед ненців, комі, якутів, хантів, чукчів, каряків, ескімосів, самоїдів та інших націй. Переклав праці Дмитра Донцова на 147 північних мов. Довгими полярними ночами Орест читав ці переклади на пам'ять, мовою слухачів: ті дивувалися та хитали головам.

Орест схиляв їх до повстання проти московського панування. Але люди вагалися...

Цього разу Орест гостював у онкілонів, на Землі Саннікова.

Старий шаман пригостив в'яленою рибою і вислухав переклад Донцова.
- А тепер, - сказав Орест, - послухайте слова Пророка!
Він дістав священний Кобзар, став на коліна і заспівав Заповіт.
Онкілони схилили голови: вони поважали віру чужинців.
- Ну? - спитав нарешті Орест. - Як вам моя пропозиція?
- Правду ти кажеш, - відповів шаман. - Московські люди захопили наші землі, загнали нас до колгоспів. Наші пасовища принесено у жертву їхньому богові - Газпрому. Наших оленів отруєно чорною водою, яку московські люди називають "нефть". Правду каже і ваш великий Пророк: "Борітеся - поборете!"
- То повстанете? - наполяг Орест.
- На все свій час... - мудро відповів шаман.
Орест звик до таких відповідей. Навіть не став сперечатися. Подякував шаманові за гостинність і хотів вже йти.
- Не поспішай, - сказав старий. - Ти маєш вшанувати наші звичаї.
- Га? - обізвався Орест.
- Ти маєш продовжити наш рід, змішати свою кров з нашою.
- Це як?
- Зайнятися коханням з моєю дочкою. Хай твої чужинські гени змішаються з нашими. Свіжа кров посилить наш рід і зменшить ймовірність мутацій та спадкових захворювань.
- Не можу, - відповів Орест. - По-перше, українські націоналісти - люди цнотливі: розпуста є неприйнятною для Національної Ідеї. А по-друге, я не збираюся мішатися з чужинками, бо то заважає чистоті Української Раси.
Шаман похитав головою:
- О, чужинце! Ти казав, що хочеш звільнити наші землі, захистити нашу мову та культуру. А сам нехтуєш нашими етнічними традиціями. Встидайсі! Ти не кращий від московських людей!
Орестові справді стало соромно. Адже Нація - то є найбільша цінність. Хіба можна нехтувати традицію.
- Добре, - погодився він. - Я готовий.
Дівчина встала з землі.
- Я називаюся Аннуїр, - сказала вона. - Ходімо.
Вона взяла Ореста за руку і відвела до сусіднього чуму.
Вони опинилися удвох.
Орест придивився до дівчини: з ніг до голови вона була у хутровому одязі. "А обличчя гарне" - зауважив він про себе.

Орест хитався: він вже 17 років як не займався сексом - з тих пір, як Дмитро Корчинський відправив його у цю місію.

- Починай, чужинце, - наказала Аннуїр.
Орест посунувся, щоб поцілувати її.
Аннуїр зупинила націоналіста.
- Північні народи не цілуються у губи, - сказала вона.
- Це чому?
- Під час поцілунку, європеєць підсвідомо задовольняє ссальний рефлекс. Така потреба виникає тому, що ваші жінки занадто рано відривають немовля від циці. Потім ціле життя ви намагаєтеся то компенсувати: кусаєте олівці, коли хвилюєтесь, жуєте гумки. Ну й цілуєтеся у губи.
- А в вас як? - спитав Орест.
- А в нас дитину годують стільки, скільки та хоче. Хочаб навіть до трьох років. Тому нам не потрібні поцілунки.
Орест задумався.
- Не відволікайся, чужинце! - сказала Аннуїр.
Орест нахилив її і задрав шубу. Під низом були хутрові штани.

- Як ви це робите? - спитав він.
- Та хіба ж ти не читав українську жж спільноту Чомусик? - здивувалася Аннуїр. - Там усе написано...
Орест важко зітхнув. Він не знав, що таке інтернет. Як послала його УНСО до тундри, то спільноти Чомусик ще не було... У ті примітивні часи люди читали енциклопедії...
- Неук ти неук, - сказала Аннуїр.
Вона стала рачки і спустила штанці. Попід ними нічого не було.
Орест побачив повнуваті сідниці. Ярангу сповнив запах жіночого тіла - взимку онкілони не милися. Домішувався запах сечі і поту.
Орест відчув, що збуджується. Він вхопив руками сідниці. І вже від того відчув насолоду.
Уперше за 17 років торкався жінки.

Орест сунув долоню поміж ногами і поклав її на розкішницю. Розкішниця була волога і тепла. Він надибав статеві губи і розсунув їх. Повільно увів палець до піхви.
- М-м-м, - сказала Аннуїр.
Орест засунув ще одного пальця.
- Не зле, - відгукнулася онкілонка.
Орест засунув ще один. Потім ще.
Він рухав обережно, щоб не спричинити болю. Пальці гладили розкішницю зсередини.
- Попести мені Г-поінт! - попрохала Аннуїр.
Орест почав розшуку. То було важче, ніж знайти клітор. Та ніщо ж не зупинить патріота-УНСОвця!
- Та не тут, лівіше, - підказувала Аннуїр.
Їй було приємно, але хотілося більшого.
Сумісними зусиллями, Г-поінт було знайдено. Орест почав пестити його пальцями. Аннуїр стогнала від насолоди.
Вільною рукою, Орест розстібнув джинси. Напружений прутень вперся поміж сідницями.
Орест вже не міг стримуватись. Тіяю з рукою, дістав з кишеньки тюбик вазеліну, що дав йому на дорогу сам Дмитро Корчинський. За роки ходіння північчю, вазелін дещо замерз, довелося довго його видавлювати.
Аннуїр вже отримала кілька оргазмів, коли перші білі краплі впали на козацький прутень. Не висуваючи руки з розкішниці, Орест намазав вазеліном усе, що міг. Тоді приставив прутень до анусу і почав натискати.
Прутень зайшов повільно. Сфінктер охопив його притиснув. Орест рухнувся - і кінчив.

- Що ти наробив! - розлютилася Аннуїр. - Ти ж мав продовжити наш рід! Хіба ж _туди_ треба кінчати?!
- Та я ж не хотів...
- А чим ти думав?! Чи зовсім вже дурний?!
- Я виправлюсь... - сказав патріот. - Чесне слово, виправлюсь! Тільки спершу помиюся.
Він приніс до яранги чистого снігу, почекав доки розтане. Сніг танув повільно. Тільки біля ранку перетворився на воду.
Орест швидко вимив прутень, руки, обличчя, почистив зуби...

- Ну що, готовий? - сказала Аннуїр.
- Еге ж!
Чистий напружений прутень аж блищав у світлі кишенькового ліхтарика.
Аннуїр знов стала на коліна і підставила те, що треба.
Орест освітив сідниці ліхтариком: цього разу націоналіст не помилиться.
Він увійшов, куди треба.
- Глибше, - сказала Аннуїр.
Він послухав. Потім почав виходити.
- Ти куди?!
- Та це я так, для процесу...
Він знов зайшов і знов майже вийшов.
- Як кінчиш поза мною, поскаржуся татові, - сказала Аннуїр, - і він згодує тебе мамонтам.
- Та мамонти ж людей не жеруть! - заперечив Орест.
- А от побачиш!
Патріот злякався: хто їх знає, цих тварин носатих?!
Він більш не виходив з піхви, але зарухався швидше.
Аннуїр солодко застогнала.
- Ну, давай же! Ще!
І він прискорював темп. Прутень легко ковзав у вологій піхві.
О, як то було приємно! Обидвом...

- Я! зараз! кінчу!!!!!
Гаряча сперма вдарила у середину тіла. Аннуїр здригнулася у оргазмі.

До яранги постукав шаман.
- Ну, ви там ще довго?! Тре олені випасати!

Аннуїр з Орестом пішли на подвір'я займатися господарством.

Видоївши олені, Орест зібрався у далеку дорогу. Бо не легким є шлях патріота. Безкрайньою є ота Північ - стільки роботи для агітатора!

Аннуїр дала йому на дорогу тундрових ягід.
- Звідки ти знаєш про спільноту Чомусик? - не витримав Орест.
- Та я з закінчила Києво-Могилянську Академію! Але потім повернулася до свого народу. Та багато ж чому навчилася.
Вона показала книжки Оксани Забужко.
- Вивчила усі ваші звичаї!
І Аннуїр поцілувала Ореста у губи. Хоч зазвичай онкілони того не роблять.

(c) Олександра Шелковенко , 2011
sasha_shlo: (Default)
Весь
Інтернет
Починає шуміти:
Хочуть
Кати
Януковича вбити.
Лапу
Криваву
Підняли вбивцІ.
Холодно
Блима
Наган у руці
Рано
Зраділи,
Зрадники кляті!
Пильно
Слідкують
Лицарі в латах -
Вірні
Нащадки
ЧК-ГПУ
Щастя
Людське
Збереже СБУ!

(c) Олександра Шелковенко, народна поетеса
sasha_shlo: (Default)
Зустріч на пляжі

Чоловік наближався. Він був високий, широкоплечий. М'язи накачані. З одягу - лише плавки.
Анастасію вразили його очі. Блакитні і глибокі. А ще - чорне рівне волосся, до плечей.

Чоловік йшов прямо на Анастасію. "Не буду тікати, - подумала вона. - Може то є доля".
Незнайомець став на коліна і почав цілувати Анастасії ноги.
- Та що Ви...
Чоловік не відповів. Він обійняв Анастасію, притулився щокою до голого живота. Щока була добре виголена...
Анастасія усміхнулася. Погладила незнайомця по голові. Яке ж гарне волосся.
Чоловік торкнувся її живота губами. Почав цілувати. Міцні руки лягли на сідниці.
Чоловік поцілував перса - крізь вологу тканину бікіні.
Анастасія не заважала. Він продовжував. Які жадібні губи! Які нетерплячі. Вона розстібнула зачіпку і залишилася топлес.
Чоловік відсунувся. Він дивився на її груди. У очах був захват. "Яка ж ти гарна!" - ніби хотів сказати він. Read more... )

(c) Олександра Шелковенко, 8 липня 2010 року
sasha_shlo: (Default)

Шпаціряда у Москві

(Написано під впливом романа Василя Кожелянка "Дефіляда у Москві" )

Ранковим потягом Вапнярка-Лісабон прибув до Бухаресту генерал-хорунжий Українського Війська Левко Дмитрицький. Румуни залишали місто, а українці - навпаки, входили. Попереду йшли частини СБУ - Служби безпеки України. За ними - бійці ППО - протиповітряної оборони. Далі - герої з ПДВ - повітряно-десантних військ. Останніми в'їжджали козаки на конях.

"Еге ж! - думав Дмитрицький. - Не дурно у народі кажуть, що від тайги до британських морей Українське Військо сильніше за всіх!"

Він побачив над вокзалом український прапор - і зрадів.
На Берлінських переговорах Антонеску спробував був сперечатися, але Гітлер так цикнув на нього зубами, що той відразу ж віддав Україні не тільки Буковину та Бесарабію, а ще й половину Румунії. Натомість українці подарували йому острів Зміїний - ось там хай і будує свою велику імперію!

Збагнув же ж бо Адольф Алоїзович, що без України в нього немає майбутнього! Без неї Німеччина - як без рук, без ніг, та й без голови!

Ще вчора, за плашкою горілки "Українська особлива" він пояснював батькові, чому Київ - Порт Чотирьох Океанів:
Read more... )

(c) Олександра Шелковенко
sasha_shlo: (Default)
Раніш я героїзувала Бандеру. А Донецький суд сказав, що Бандера - не герой.

Тож волію оспівувати справжніх герої сучасності - Януковича, Путіна, Медвєдєва, Табачника...

Є яскравий сюжет..... Кохання поміж Януковичем та Медведєвим..... Романтичне.....
Вже 6 років.....

Тоді була весна... Янукович пригощав Медвєдєва цукерками, зазирав у вічі.....
Потім була Разлука..... і мрії.....

Нарешті - Харків. Темна кімната. І вони.... двоє.....
- Я стал президентом - ради тебя..... - шепоче Янукович.
- Я тоже..... Я думал о тебе.... все ети годы.....

Хочу таке написати...

От тільки не знаю: чи сприйме наш Український читач опис анулінгусу?????
Як ви думаєте, друзі?????
sasha_shlo: (Default)
Рідний Медвєдєве, вислухай нас!

Наш рідний Медвєдєв сидить у Кремлі -
Великий, незламний, могутній!
Завжди на сторожі своєї землі,
За світле Російське майбутнє.

Вклоняємось тобі, великий мудрець,
За віддану газову поміч!
До тебе! До тебе, могутній отець,
Наш рідний спішить Янукович.

Паде на коліна, пускає сльозу,
Шепоче тобі неупинно:
"Тобі, о Великий, я службу несу
Від імені всій України!"

© Олександра Шелковенко, 22 квітня 2010 (проїздом через Київ)
sasha_shlo: (Default)
Полковник нікому не платить

"ЗВЕРТАЄМОСЯ до підполковника Івана СУТИ, українця, християнина ... Із травня 2004 р. І. Сута - керівник політичної референтури ВО "Тризуб" ім. С. Бандери. Видавництво чекає оплату за свою працю з березня 2006 року!.. Просимо Вас повернути свій борг"
(Видавнича фірма «Відродження», http://www.vidrodzhenia.org.ua/)

Полковник рахував гроші. Купюра за купюрою. Неспішно торкався пальцями...підносив до очей... Роздивлявся кожну рисочку, кожну крапочку...

- Такі гарні... - солодко шепотів він. - Такі милі...
Він подивився на вікна: завішені. Ніхто його не побачить. Ніхто не дізнається...

- Мої милі... - казав він купюрам. - Мої чарівні...

Солодкий запах збуджував. Полковник підніс купюри до носу, зарився у них обличчям.
- Мої рідні..... Мої... кохані...
Вкривав гроші поцілунками, пестив губами, руками...

У двері постукали. Полковник підскочив.
- Хто це?! - глухо сказав він.
- Та це ж я, Володимирко... Прийшов за мурдою вказівкою...

- Зараз, зараз...
Полковник покидав гроші у валізку і заховав під ліжко.

Володимирко увійшов.
- Слава героям! - сказав хлопець.
- Слава, слава... - відповів полковник. Він і забув, що є Головним Отаманом Екзекутиви ВО "Бандера" імені Тризуба. - Чого треба?
- Лишенько велике на Вкраїну пало! - почав Володимирко. - Горенько безмірне!
- Яке?
- У Львові видали поетичну збірку "200 сторінок Гомори". А це ж про збоченців!!
- То кацапською мовою?
- Та ні ж! Нашою! Українською!
- О, яке горе!
Полковник ледь не заплакав. Українською неукраїнське видавати?! То є встид...
- То ми з хлопцями придумали...
- Що?
- Помстимося збоченцям за кривдоньку! Як навчали славетні козаченьки! Як заповідав Дмитро Донцов!
- То мудре ж ви придумали!
- Закидаємо українофобів кетчупом! Хай знають, що то є - Український Націоналіст!
- Слушна ідея! - зрадів полковник. - Виконуйте!

Володимирко вклонився Вождеві. Пішов до дверей. Та й зупинився.
- Пане полковнику... - почав він. - Кетчуп тепер дорогий... А ви ж знаєте, які в нас, студентів, доходи... То може... допоможете матеріально...
- Нема в мене грошей!!!
- Вибачте... я то собі думав... може... у валізці щось залишилося?
Полковник почервонів.
Невже Владимирко знає його таємницю?!? Невже... підглядав за ним?!? Стало соромно своєї страсті, свого кохання...
- Не знаю, про що ти, - глухо сказав полковник. - Нема валізи. І грошей нема.
- Ну... вибачте... помилився...
Володимирко пішов за кетчупом.

Полковник закрив двері. Тоді дістав гроші.
- Ви не злякалися? - спитав він ніжно. - Не бійтеся, милі... Нікому я вас не віддам...
І рапром він пригадав.
- Ой, любі! У нас же сьогодні свято! 4-та річниця, як зустрілися!
Полковник відкрив шампанське. Піна полилася на підлогу.
- Пам'ятаєте, рідні, як це було?
- Так... - відповіли гроші. Чи це полковникові так здалося?

Чотири роки тому... У березні...

- Ви були призначені для одного патріотичного видавництва, - почав полковник, - Вас мали віддати за послуги... А я... Як побачив вас, то й закохався... З першого погляду... Тож не віддав вас, заховав... А видавництво чекає. Вони погані люди... Погані... Хочуть нас розлучити...

Гроші вже чули цю історію, тому мовчали. Полковник плакав.

- Не віддам... - повторював він. - Ніколи...

(c) Олександра Шелковенко, квітень 2010
sasha_shlo: (Default)
Портал ZaUA.org пише, ніби я ПРОВОКАТОРКА:
http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/19878/Pestoshhi_i_bliiizost_rol_seksu_v_movnomu

Та де ж я провокаторка? Я ж таке усе патріотичне кажу!

От про Фаріон з Тягнибоком теж кажуть: "Провокатори!", а вони є такі ж еталони Націоналізму, як і я.
Тільки я - Сексуал-Націоналістка, а вони - Націоналісти звичайні, без сексу.
sasha_shlo: (Default)
Відкритий лист до Ірини Фаріон

Шановна пані Фаріон!

Дуже мені подобається, що Ви вчите діточок нашому, Українському. Та не треба ж забувати про інших! Не обмежуйте ся!

Як ото можна спати, як наші студенти говорять зле, змосковщено?!

Дуже Вас прошу, прийдіть до студентського гуртожитку та й поясніть: замість чужинського "члєн" треба казати "прутень", а замість запозиченого "вагіна" - "розкішниця" Не треба ся встидати рідної мови!

А в кого замість прутня - "члєн", а замість розкішниці - щось інше, хай збирає валізи та їде до Москви! Українцям такі перевертні не потрібні!

З повагою,
Олександра Шелковенко, націоналістка
sasha_shlo: (Default)

ЗВІР
(Наша Українська версія чужинського "Парку Юрського періоду")


 

Read more... )

 

 (c) Олександра Шелковенко

February 2016

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28 29     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 05:33 pm
Powered by Dreamwidth Studios