sasha_shlo: (Default)
Щоб расу українську врятувати,
Треба свою еротику мати:
Хто українською порно читає,
Той Нації допомагає!

Найкращі мої оповідання: http://sasha-shlo.blogspot.com
sasha_shlo: (me gray)
А ось наше з чоловіком фантастиче оповідання на тему «Інше життя» (на конкурсі фантастики «Зоряна фортеця»)

«Так наказав Пророк»

http://starfort.in.ua/page/tak-nakazav-prorok
sasha_shlo: (Default)
Брати і Сестри!!!!!

От моє останнє оповіданньочко.....

Усі події - реальні, імена, прізвища та інші деталі збережені без змін:
http://texty.org.ua/pg/blog/Sasha-Shlo/read/37056/Moskal_chornobrova_i_Lyho__pravdyva_istorija
sasha_shlo: (Default)
Продовження оповідання "Їхали козаки" http://sandra-shelk.livejournal.com/15372.html

Дорогою вони часто зупинялися і займалися коханням. Козаки роздягали Галю, пестили її руками, губами та язиками... але не більше. Вони ніколи не роздягалися перед нею, ніколи не давали торкнутися себе нижче живота.
- Чому? - спитала якось Галя.
- Бо цього не можна робити до Січі,- відповів Борщунеїдайло.
Інші козаки погодились.
- А що буде на Січі?
- Побачиш...

Нарешті вони приїхали на беріг Дніпра.
- Ось - Хортиця,- сказав Борщунеїдайло.
Вони сіли у човен і переплили на острів. Козаки постукали у ворота фортеці, вклонилися та пішли геть. Галя залишилася на самоті.
Read more... )
sasha_shlo: (Default)
Письменник Михась Бєліна, автор бестселерів "Паразит Тарас Шевченко", "Кровосос Нечуй-Левицкий" та "Людоед Иван Франко", вийшов з поїзда у Харкові.
- Гдє тут Харьковскій літєратурний музєй? - спитав він перехожих.

Усі радо вказали дорогу - кожен харків'янин пишається своїм Літературним музеєм. Відвідати його приїжджають люди зі всієї земної кулі.

Письменник працював над новими шедеврами: "Потаскуха Леся Украинка" та "Нимфоманка Ольга Кобылянская". Зайшовши до Музею, він пішов до відповідної зали.

Заля була велика. Біля вікна стояли мармурові статуї Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

Письменник дістав похідний смартфон і узявся за працю. Записався, та й не помітив, як настав вечір. Вахтер теж не помітив Майстра і зачинив двері.

За вікном стало темно...
"Нічєго, - подумав Бєліна, - Пєрєночую тут".

Раптом одна зі статуй ворухнулася. Вона була з білого мармуру, у натуральний зріст (втім, як і інша).

- Цілую твої любі устонька червоні, - почув Бєліна.
Статуї говорили одна до одної.

Майстер злякався. Read more... )
sasha_shlo: (Default)
Місто Донецьк і його жителі

Володимирко вийшов з потягу Тернопіль-Донецьк. Він пригладив волосся і підставив обличчя весняному вітерцю. Його накрила хвиля смогу. Відкашлявшись, він поправив пластунську уніформу, приховав біля серця томик "Чорного ворона" і пішов оглядати місто.

Донецьк лякав хлопця. Прямо від вокзалу починалися шахти. Звідти вилазили чумазі шахтарі, хопали ящики горілки та й знов зникали під землею. Справжніх будинків було мало, та й ті - сірі занедбані бараки. А понад ними лунали блатняк і попса, та ще й московською мовою.

Read more... )

Післямова
Це оповідання - наша патріотична відповідь на українофобську брехню професора Івана Денікіна (Московський університет) про "Город Львов". Як москалі так нечестять наш Бандерштадт, то й ми скажемо ПРАВДУ про їхній Данєцк!

Олександра Шелковенко, письменниця і інтелектуалка
sasha_shlo: (Default)
Одна Українська сайта видала моє оповідання (з одним видатним вченим):

Прозріння в День Перемоги
http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/29431/Prozrinna_v_Den_Peremogy_opovidanna
sasha_shlo: (Default)

Плекання

"Близько трьохсот делегатів з 23 навчальних закладів обласного центру зібрав п'ятий з'їзд гуртків плекання української мови шкіл міста Луганська"
("Луганські школярі плекають українську мову")


Пiсля школи Свєта Гнатенко не пiшла до дому, бо її призначили черговою. Треба було вимити пiдлогу у кабiнетi математики, а потiм ще полити квiти. Свєта принесла ведро iз холодною водою, взяла ганчiрку i взялася до роботи.

Раптом до класу вбiг Пєтя Марченко з дев'ятого "А" - найвiдомiший у школi хулiган. Забiгши, вiн зупинився посерединi... нiби хитався.

Це було дивно, адже уся школа знала: Марченко не боїться нiчого. Навiть коли вчителька бiологiї пообiцяла вiдвести Пєтю до кабiнету директора, той тiльки посмiхнувся.

А тут, раптом, хитається. Але сумнiвався вiн лише хвилину, а потiм рiшуче пiшов до Свєти. Та, навiть, трохи злякалася.

- Свєтка, а Свєтка... - розв'язно сказав Пєтя, - А давай замемося плеканням?
- Яким ще плеканням?
- Плеканням української мови.
Свєта почервонiла. Ну як зреагуєш на таке нахабство?
- Ну давай, давай поплекаємо мову, - наполягав хулiган.
Вiн був гарний i смiливий. Блакитнi очi парубка дивилися у саме Свєтiне серденько. Пєтя посмiхався, нiби прочитав там її таємницю... Адже нiхто... нiхто-нiхто у свiтi не знав... не мусив знати... як сильно їй подобається Пєтя.

Вона, вiдмiнниця, цiлими днями мрiяла про нього. Навiть крадькома зiрвала його фотку iз дошки: "Они позорят нашу школу", що висiла перед учительською... i поклала до свого откровеннiка.

Сильний, веселий, Пєтя нагадував їй Устима Кармелюка.

Пєтя побачив її розгубленiсть - i скористався нею. Вiн рушив на Свєту.

- Займемося плеканням української мови, - вже не прохав, а наказував вiн.

Свєта не опиралася. Вона заплющила очi - i вiддалася на волю парубка. Той не примусив на себе чекати.
- Рідна мова в рідній школі... - плекав Пєтя над її вухом.
І вiд цього енергiйного плекання Свєту захлиснуло якесь нове почуття. Щось незвичне, чарiвне i... приємне. Було й добре i соромно.

Свєта наважилася вiдкрити очi. Пєтя весь розчервонiвся вiд напруги. Вiн дихав важко - як паровоз.

- Марченко!! Гнатенко!!! - роздався рiзкий вигук.
Дiти обернулися. У дверях стояла завучка - Жанна Василiвна Дербанюк. Жанна Василiвна була грозою всiєї школи. Навiть першокласники її боялися!

- Що ви тут робите?! - закричала вона.

- Нiчого, Жанно Василiвно! - вiдповiв Пєтя.
- Не бреши, Марченко!! Я все бачила! Ви займалися плеканням!
Вiд сорому Свєта готова була провалитися крiзь землю. Але пiдлога була мiцна, дубова - як тут провалишся?

А завучка не заспокоювалася.
- Ну, з тобою, Марченко, все зрозумiло! Хулiган, бездiльник! ПТУ по тобi плаче! Але ти, Гнатенко? Ти ж вiдмiнниця... Можеш тепер забути про золоту медаль! Тiльки срiбна буде!
- Нi... Жанно Василiвно... будь ласка... - ледь не плакала Свєта.
- Ранiш треба було плакати! - сказала завучка. - Так... Ти, Марченко, пiйдеш зi мною до дитячої кiмнати мiлiцiї. А ти, Гнатенко, - завтра у мiй кабiнет, з батьками!

Пєтя зробив крок у перед.

- А Ви, Жанно Василiвно, теж займаєтеся плеканням! - нахабно сказав вiн.
- Що?!?!
- А я бачив, - хитро посмiхнувся хлопець. - Ви це робили з Миколою Даниловичем!
Микола Данилович був вчителем української мови та лiтератури.
- Не знаю, Марченко, що ти вбив собi у голову... - почала Жанна Василiвна.
Свєта помiтила, що вона хвилюється.
- А я бачив! Усе-усе бачив! Я на дерево залiз.
- Яке ще дерево?! Що ти вигадуєш?! - зiрвалася завучка.
- А те, що пiд вiкнами Вашого кабiнету! Це я каштани рвав, щоб кинути ними у Вадика Сташенка...
- Вигнати б тебе зi школи! - сказала завучка собi пiд нiс.
- Це позавчора було. Ви з Миколою Даниловичем закрилися у Вашому кабiнетi. І я на власнi очi бачив, як вiн дiстав з портфелю свiй великий товстий Кобзар i почав займатися з Вами плеканням української мови!

Настала тиша.

- Ну ось що, Марченко, - сказала, нарештi, завучка. - Те що ти, нiбито, бачив - це плод твоєї нездорової уяви. Нiчого такого я не могла робити, а Микола Данилович - тим бiльше. Ти, Марченко, ось що...

Жанна Василiвна змовницьки нахилилася до нього.
- ...Ти про цi свої галюцинацiї нiкому не кажи. Все одно ж тобi нiхто не повiрить. А я на багато що готова заплющити очi.
- А на що саме? - дiловито поцiкавився Пєтя.
- Ну, ось на цей iнцидент...
- А ще?
- На те, що ти в учительськiй вiкно розбив, коли у футбол грав. І що прималював Пржевальському роги в кабiнетi географiї.
- А Свєтка якже ж? - спитав благородний нащадок Кармелюка.
- Ти, Свєточка, тепер iди до дому, не хвилюйся, - лагiдно заговорила Жанна Василiвна, - Батькiв можна не викликати. Взагалi... знаєш що? Краще нiчого їм не кажи - що їх дарма хвилювати? А золоту медаль я тобi, дiтонько, влаштую - навiть подарунки директору давати не треба, я все полагоджу.

- Ну як, Марченко, влаштовує тебе такий варiант? - спитала вона в парубка.
- Влаштовує, Жанно Василiвно, - сказав Пєтя. - Ходiмо, Свєтко? Я тебе до дому проведу...

Вiн вхопив важкий Свєтiн портфель i взвалив на плече.
- До побачення, Жанно Василiвно! - сказав Пєтя i вийшов з кабiнету математики.
Свєта пiшла за ним. Вона була щаслива.



© Олександра Шелковенко (Саша Шло)
sasha_shlo: (Default)
17 років блукав тундрою член націоналіст Орест Полум'яний. Він виконував наказ УНА-УНСО: поширювати активність серед поневолених народів Московщини. Орест відповідав за Північ.
Пішки, на лижах пройшов ві від Кольського півострова до Чукотки - і назад. Зупинявся у чумах та ярангах. Вів пропаганду серед ненців, комі, якутів, хантів, чукчів, каряків, ескімосів, самоїдів та інших націй. Переклав праці Дмитра Донцова на 147 північних мов. Довгими полярними ночами Орест читав ці переклади на пам'ять, мовою слухачів: ті дивувалися та хитали головам.

Орест схиляв їх до повстання проти московського панування. Але люди вагалися...

Цього разу Орест гостював у онкілонів, на Землі Саннікова.

Старий шаман пригостив в'яленою рибою і вислухав переклад Донцова.
- А тепер, - сказав Орест, - послухайте слова Пророка!
Він дістав священний Кобзар, став на коліна і заспівав Заповіт.
Онкілони схилили голови: вони поважали віру чужинців.
- Ну? - спитав нарешті Орест. - Як вам моя пропозиція?
- Правду ти кажеш, - відповів шаман. - Московські люди захопили наші землі, загнали нас до колгоспів. Наші пасовища принесено у жертву їхньому богові - Газпрому. Наших оленів отруєно чорною водою, яку московські люди називають "нефть". Правду каже і ваш великий Пророк: "Борітеся - поборете!"
- То повстанете? - наполяг Орест.
- На все свій час... - мудро відповів шаман.
Орест звик до таких відповідей. Навіть не став сперечатися. Подякував шаманові за гостинність і хотів вже йти.
- Не поспішай, - сказав старий. - Ти маєш вшанувати наші звичаї.
- Га? - обізвався Орест.
- Ти маєш продовжити наш рід, змішати свою кров з нашою.
- Це як?
- Зайнятися коханням з моєю дочкою. Хай твої чужинські гени змішаються з нашими. Свіжа кров посилить наш рід і зменшить ймовірність мутацій та спадкових захворювань.
- Не можу, - відповів Орест. - По-перше, українські націоналісти - люди цнотливі: розпуста є неприйнятною для Національної Ідеї. А по-друге, я не збираюся мішатися з чужинками, бо то заважає чистоті Української Раси.
Шаман похитав головою:
- О, чужинце! Ти казав, що хочеш звільнити наші землі, захистити нашу мову та культуру. А сам нехтуєш нашими етнічними традиціями. Встидайсі! Ти не кращий від московських людей!
Орестові справді стало соромно. Адже Нація - то є найбільша цінність. Хіба можна нехтувати традицію.
- Добре, - погодився він. - Я готовий.
Дівчина встала з землі.
- Я називаюся Аннуїр, - сказала вона. - Ходімо.
Вона взяла Ореста за руку і відвела до сусіднього чуму.
Вони опинилися удвох.
Орест придивився до дівчини: з ніг до голови вона була у хутровому одязі. "А обличчя гарне" - зауважив він про себе.

Орест хитався: він вже 17 років як не займався сексом - з тих пір, як Дмитро Корчинський відправив його у цю місію.

- Починай, чужинце, - наказала Аннуїр.
Орест посунувся, щоб поцілувати її.
Аннуїр зупинила націоналіста.
- Північні народи не цілуються у губи, - сказала вона.
- Це чому?
- Під час поцілунку, європеєць підсвідомо задовольняє ссальний рефлекс. Така потреба виникає тому, що ваші жінки занадто рано відривають немовля від циці. Потім ціле життя ви намагаєтеся то компенсувати: кусаєте олівці, коли хвилюєтесь, жуєте гумки. Ну й цілуєтеся у губи.
- А в вас як? - спитав Орест.
- А в нас дитину годують стільки, скільки та хоче. Хочаб навіть до трьох років. Тому нам не потрібні поцілунки.
Орест задумався.
- Не відволікайся, чужинце! - сказала Аннуїр.
Орест нахилив її і задрав шубу. Під низом були хутрові штани.

- Як ви це робите? - спитав він.
- Та хіба ж ти не читав українську жж спільноту Чомусик? - здивувалася Аннуїр. - Там усе написано...
Орест важко зітхнув. Він не знав, що таке інтернет. Як послала його УНСО до тундри, то спільноти Чомусик ще не було... У ті примітивні часи люди читали енциклопедії...
- Неук ти неук, - сказала Аннуїр.
Вона стала рачки і спустила штанці. Попід ними нічого не було.
Орест побачив повнуваті сідниці. Ярангу сповнив запах жіночого тіла - взимку онкілони не милися. Домішувався запах сечі і поту.
Орест відчув, що збуджується. Він вхопив руками сідниці. І вже від того відчув насолоду.
Уперше за 17 років торкався жінки.

Орест сунув долоню поміж ногами і поклав її на розкішницю. Розкішниця була волога і тепла. Він надибав статеві губи і розсунув їх. Повільно увів палець до піхви.
- М-м-м, - сказала Аннуїр.
Орест засунув ще одного пальця.
- Не зле, - відгукнулася онкілонка.
Орест засунув ще один. Потім ще.
Він рухав обережно, щоб не спричинити болю. Пальці гладили розкішницю зсередини.
- Попести мені Г-поінт! - попрохала Аннуїр.
Орест почав розшуку. То було важче, ніж знайти клітор. Та ніщо ж не зупинить патріота-УНСОвця!
- Та не тут, лівіше, - підказувала Аннуїр.
Їй було приємно, але хотілося більшого.
Сумісними зусиллями, Г-поінт було знайдено. Орест почав пестити його пальцями. Аннуїр стогнала від насолоди.
Вільною рукою, Орест розстібнув джинси. Напружений прутень вперся поміж сідницями.
Орест вже не міг стримуватись. Тіяю з рукою, дістав з кишеньки тюбик вазеліну, що дав йому на дорогу сам Дмитро Корчинський. За роки ходіння північчю, вазелін дещо замерз, довелося довго його видавлювати.
Аннуїр вже отримала кілька оргазмів, коли перші білі краплі впали на козацький прутень. Не висуваючи руки з розкішниці, Орест намазав вазеліном усе, що міг. Тоді приставив прутень до анусу і почав натискати.
Прутень зайшов повільно. Сфінктер охопив його притиснув. Орест рухнувся - і кінчив.

- Що ти наробив! - розлютилася Аннуїр. - Ти ж мав продовжити наш рід! Хіба ж _туди_ треба кінчати?!
- Та я ж не хотів...
- А чим ти думав?! Чи зовсім вже дурний?!
- Я виправлюсь... - сказав патріот. - Чесне слово, виправлюсь! Тільки спершу помиюся.
Він приніс до яранги чистого снігу, почекав доки розтане. Сніг танув повільно. Тільки біля ранку перетворився на воду.
Орест швидко вимив прутень, руки, обличчя, почистив зуби...

- Ну що, готовий? - сказала Аннуїр.
- Еге ж!
Чистий напружений прутень аж блищав у світлі кишенькового ліхтарика.
Аннуїр знов стала на коліна і підставила те, що треба.
Орест освітив сідниці ліхтариком: цього разу націоналіст не помилиться.
Він увійшов, куди треба.
- Глибше, - сказала Аннуїр.
Він послухав. Потім почав виходити.
- Ти куди?!
- Та це я так, для процесу...
Він знов зайшов і знов майже вийшов.
- Як кінчиш поза мною, поскаржуся татові, - сказала Аннуїр, - і він згодує тебе мамонтам.
- Та мамонти ж людей не жеруть! - заперечив Орест.
- А от побачиш!
Патріот злякався: хто їх знає, цих тварин носатих?!
Він більш не виходив з піхви, але зарухався швидше.
Аннуїр солодко застогнала.
- Ну, давай же! Ще!
І він прискорював темп. Прутень легко ковзав у вологій піхві.
О, як то було приємно! Обидвом...

- Я! зараз! кінчу!!!!!
Гаряча сперма вдарила у середину тіла. Аннуїр здригнулася у оргазмі.

До яранги постукав шаман.
- Ну, ви там ще довго?! Тре олені випасати!

Аннуїр з Орестом пішли на подвір'я займатися господарством.

Видоївши олені, Орест зібрався у далеку дорогу. Бо не легким є шлях патріота. Безкрайньою є ота Північ - стільки роботи для агітатора!

Аннуїр дала йому на дорогу тундрових ягід.
- Звідки ти знаєш про спільноту Чомусик? - не витримав Орест.
- Та я з закінчила Києво-Могилянську Академію! Але потім повернулася до свого народу. Та багато ж чому навчилася.
Вона показала книжки Оксани Забужко.
- Вивчила усі ваші звичаї!
І Аннуїр поцілувала Ореста у губи. Хоч зазвичай онкілони того не роблять.

(c) Олександра Шелковенко , 2011
sasha_shlo: (Default)
Галя сиділа біля ілюмінатора. Дивилася на місячний пейзаж. Жовті гори, каміння, білий пісок. Усе як завжди...
Вона розставила ноги і підкотила спідницю. Під спідницею нічого не було.
Вона поклала долоні на живіт. Долоні були теплі і м'які.
Вона почала повільно опускати руку.
Пальці торкнулися густого волосся.
Вона запустила їх у цей ліс.
Не поспішала...
Інша рука піднялася до грудей.
Лягла на перста.
Галя уявляла собі секс.
Різні сцени спадали на думку.
Мішалися одна з одною.
Нічого конкретного: головне - почуття.
Почуття чогось солодкого.
І забороненого.
Галя збуджувалась.
Права рука дістала розкішниці.
Read more... )

(c) Олександра Шелковенко
sasha_shlo: (Default)
Різна закордонна неволоч зазіхає на пам'ять Українського національного пророка Павла Глазового.
То я вирішила продовжити його справу:

Киевлянин и секс

Пам'яті Павла Глазового та його безсмертної поезії "Кухлик"

Приезжает до Карпат
Гордый киевлянин.
Бабки есть в кармане, б... -
Ходит, как хозяин.

Вот приходит на дискарь,
Во крутой рубахе,
Шобы чиста тёлку снять,
А потом - оттрахать.

Только к тёлке подойдёт
Приставать, короче,
Та не то, что не даёт -
Танцевать не хочет!

Киевлянин говорит
Чуваку из местных:
"Шо за тёлки тут, етит!
Аж не интересно!"

А чувак "не зрозумів" -
В полной непонятке:
"Та немає тут корів -
Є лише панянки"

"Я ж те русским языком
Говорю, брателло!
Шо-то с тёлками облом -
Это, блин, не дело"

А парнишка-молодец
Говорит сурово:
"Щоб нормальний мати секс,
Треба знати мову!"

(c) Олександра Шелковенко / Александра Шелковенко
sasha_shlo: (Default)
Журналісти опублікували моє інтерв'ю:

Олександра Шелковенко: «В Бандери було троє дітей - звідки, думаєте, вони взялися?»
http://sumno.com/article/oleksandra-shelkovenko-v-bandery-bulo-troje-ditej-/

То не дивно, адже я є велика Українська письменниця. Дивує інше - чому інші ЗМІ таке не зробили?????????????
sasha_shlo: (Default)
Їхали козаки

Галя лягла на сіно і заплющила очі. Її рука сором'язливо сковзнула по-під сукню.
"Ні, я не буду, - думала вона. Я не для того... Я просто... "
Але рука вже торкнулася цього місця. Тепла хвиля пробігла тілом. Було дуже соромно...

Галя відкрила очі... і почервоніла: з поза паркану на неї дивилися козаки. Чи давно вони тут? Чи здогадалися, що вона робила?
Козаки уважно дивилися на неї. Їх було троє.
- Бувай здорова, чорноброва! - сказав найстарший.Read more... )

© Шелковенко Олександра Юрiївна
sasha_shlo: (Default)
Портал ZaUA.org пише, ніби я ПРОВОКАТОРКА:
http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/19878/Pestoshhi_i_bliiizost_rol_seksu_v_movnomu

Та де ж я провокаторка? Я ж таке усе патріотичне кажу!

От про Фаріон з Тягнибоком теж кажуть: "Провокатори!", а вони є такі ж еталони Націоналізму, як і я.
Тільки я - Сексуал-Націоналістка, а вони - Націоналісти звичайні, без сексу.
sasha_shlo: (Default)
Відкритий лист до Ірини Фаріон

Шановна пані Фаріон!

Дуже мені подобається, що Ви вчите діточок нашому, Українському. Та не треба ж забувати про інших! Не обмежуйте ся!

Як ото можна спати, як наші студенти говорять зле, змосковщено?!

Дуже Вас прошу, прийдіть до студентського гуртожитку та й поясніть: замість чужинського "члєн" треба казати "прутень", а замість запозиченого "вагіна" - "розкішниця" Не треба ся встидати рідної мови!

А в кого замість прутня - "члєн", а замість розкішниці - щось інше, хай збирає валізи та їде до Москви! Українцям такі перевертні не потрібні!

З повагою,
Олександра Шелковенко, націоналістка
sasha_shlo: (Default)
Лабораторна робота

"Наш блок може об`єднатися з "Регіонами" тільки за умов, якщо НЛО забере мене на тарілку, проведе наді мною незаконні дослідження та позбавить мене пам`яті та розуму."
(Юлія Тимошенко)


Боже ж мiй, яка вона щаслива! Мрiяла про це пiвроку, i нарештi - збулося. Тепер вони разом, наодинцi - навiть, якщо на короткий час.

Вiн сподобався їй ще на вступних iспитах до унiверу. І як же ж вона зрадiла, коли їх зарахували то тої самої групи!

Почалося навчання. Вони сидiли у рiзних кiнцях аудиторiї. Вiн був такий впевнений у собi... i гарний. І, здавалося, зовсiм її не помiчав.

Оеа не знала, як пригорнути до себе увагу. Вона соромилася зробити перший крок - це ж не гiдно для порядної жiнки, казала мати, хлоп має дiяти перший.

Вона чекала... А тим часом, все бiльше про нього думала, мрiяла... Вiн снився їй майже щоночi...

І ось нарештi, збулося! Викладач Двгггс оголосив лабораторну роботу.
- Щороку, - почав вiн, пiднявшищупальця до неба, - Студенти Альдебаранського нацiонального унiверситету мусять виконати практичне завдання з прикладної ксенологiї. Обживаних планет на всiх не вистачить, тому ви менi зараз швиденько розiб'єтеся на групи по двоє. Завдання буде просте: полетiти у вказаному напрямку й записати думки когось з гуманоїдiв.
- А що писати у протоколi? - спитав хтось.
- По-перше, послiдовнiсть проведення експерименту, потiм - загальнi параметри впiйманої iстоти, далi - висновки... Ну й, звiсно, роздрукiвку ментограми...

Клас почав дiлитися на групи. І так вже сталося - нiхто так i не зрозумiв, чому - що Оеа i Гррртр опинилися у тiй самiй "двiйцi".

- Добре, - сказав викладач. - Зараз кожна бригада отримає по мiлофону, зорельоти вiзьмете з завгоспа, i щоб до наступного понедiлка усi протоколи були в мене у акварiумi! Є питання.

НЛО пiдлiтало по планети. Оеа i Гррртр сидiли поруч. Вони майже торкалися щупальцями. О, як приємна ця близькiсть! Оеа трималася, щоб не показати хвилювання. ВІН БУВ ПОРУЧ, за кiлька мiлiметрiв!

Гррртр навiть не дивився на неї. Вiн схилився над приборами. Здавалося, що тiльки лаба його i цiкавить!

"Вiн розумний, - захоплено подумала Оеа, - Але... якби... "
Вона не наважувалася закiнчити думку.

У iлюмiнаторi з'явилися гори, океани, тубiльськi мiста.
- Треба знайти щось iзольоване, - сказав Гррртр.
- А он генди острiв! - пiдказала Оеа.
- Слушна iдея, - майже байдуже погодився студент.

Континент виступав уперед. Вiн трохи нагадував "чобiт" - найцiкавiший експонат Державного музею поза-альдебаранських цивiлiзацiй. Недалеко вiд "чобота" мiстилося два острови.
- Оберемо той, що трохи бiльше, - розсудливо запропонував Гррртр. - Там має бути бiльше тубiльцiв.

Вечiр опускався на планету. Студенти йшли берiгом моря. З-за хмари вийшов мiсяць, i все навколо стало свiтлим i романтичним. Гррртр взяв Оеа за щупалець...

"Яка ж я щаслива!" - раптом подумала вона.

- Гррртре, а ти колись... - почала була вона.
- Тссс, - азартно перервав вiн.
Вони сховалися за пальмою.

На пляж вийшла тубiлка жiночої статi. На неї був бiлий купальний костюм iз червоним серцем на грудях. На головi - ретельно заплетена коса.
- Беремо, - тихо сказав Гррртр. Вiн дiстав усипляючий пiстолет i натиснув на гачок. Тубiлка впала на пiсок. Гррртр i Оеа затягли її до НЛО i поставили до спецiального акварiуму. Невмiло пiдключили до голови мiлофон.

Гррртр щось набирав на клавiатурi.
- Я запрограмував прибори на п'ять хвилин, - пояснив вiн. - Цього має вистачити.

Вони вийшли з акварiуму.
- Давай рахувати зiрки!!! - запропонувала Оеа.
- А що їх рахувати! - обiзвався Гррртр. - Ходiмо, краще, пляжем...
Оеа вiдчула на спинi його щупальця. Вона посмiхнулася.
- А ти не є дуже сором'язливий, - сказала вона.
- Нi, - запевнив Гррртр.
Його харчозбираючий кiнець наблизився до Оеониго обличчя. Вiн невмiло поцiлував її.
- Що ти робиш?! - сказала Оеа. - Встидайся!
Але вiн не встидався. І Оеа здалася. Вона заплющила детектори свiтла i вiдповiла на новий поцiлунок.

Сором'язливiсть зникла. Тепер Оеа слухала лише своє тiло. Тiло хотiло кохання. Тепер! Негайно! Багато!

Гррртр обiймав її усiма щупальцями. Гарячi поцiлунки єднали їхнi харчозбираючi кiнцi.

Оеа не могла бiльше терпiти. Вона розвела нижнi щупальця, пропускаючи до себе статевий елемент студента.

Той невмiло тикнувся у неї. "Я в нього перша" - зрозумiла Оеа.
Подивилася на нього нiжно - то ось ти який, мiй супер-ящере! Ось чоми ти ховався вiд мене, хотiв здатися крутим... "Дитинко ти, дитинко! Дурнику ти мiй". І вона взяла iнiцiативу...

Це було чудово! Наче у чарiвнiй казцi! Вони були вдвох - тiльки вдвох у цiлому Всесвiтi. Інше не мало значення! Навчання, лаба, ця планета, всi iншi планети та зiрки. Є тiльки ВІН... i вона... i їхнє кохання.......

- Швидше, - закричав вiн, прокидаючись. - Ми її перетримали!!
- Кого? - сонно спитала Оеа.
- Та тубiлку ж, шляк би це трафив! - нервувався Гррртр. - Я налаштував мiлофон на п'ять хвилин, а минула вже година!
- Вона помре?
- Та не мусить, нi... Але ж це не законно! Якщо прєпод дiзнається, нас виженуть з унiверу!
Студенти пiдбiгли до акварiуму. Тубiлка мирно спала. На губах в неї грала ангельська посмiшка.
- Швидше, вiдключимо її, поки не пiзно!
Вони зiрвали проводи, витягли тубiлку з НЛО i поклали пiд пальму.

- Ну все, полетiли, поки нiхто нас не помiтив! - наказав Гррртр.
Вiн був сильний i рiшучий.
"За ним - як за силовим муром," - подумала Оеа.

- Що буде з тубiлкою? - спитала вона, щоб пiдтримати розмову. - Вона з'їде з глузду?

- Наврядчи... Але, пiд дiєю мiлофону, в неї може порушитися етико-когнiтивний зв'язок, що впливає на сприйняття суб'єктивних реалiй. Це може серйозно вплинути на цiнностi iндивiда, спроможнiсть розрiзняти добре i зле, тощо. Не здивуюся, якщо її подальшi дiї викличуть здивування, чи навiть нерозумiння... Втiм, це вже не нашi проблеми.
- Який ти розумний, - захоплено сказала Оеа.
НЛО поверталося до Альдебарану.
Студенти цiлувалися.

(c) Саша Шло
sasha_shlo: (Default)
Портрет

Я - СУМівка. Їжджу на таборівки, шаную батьків і традиції. Цього літа я виграла змагання зі спортивного орієнтування. Подруга комендантка похвалила мене і вручила приз - портрет Степана Бандери.

Я повісила портрет на стіні своєї кімнати. Тепер коли я засинаю чи прокидаюся, чи роблю уроки, чи поринаю у думки, Бандера дивиться на мене. І я ніби відчуваю його погляд на своєму обличчі. Мене приваблюють його очі. Темні, глибокі, і, здається мені, трохи сумні. Вони ніби заглядають у мою душу. Здається що він - той, хто на портреті, - читає мої думки. Навіть найтаємніші. І я нічого не можу приховати від нього.

Я посміхаюся йому. І іноді мені здається, що його тонкі губи відповідають легкою напівпосмішкою.
Я знаю, я впевнена: він - мій найкращий друг. Він ніколи мене не зрадить. А я - його.
Але це - наша з ним таємниця. Ніхто не повинен про це знати. Тож і ви мовчіть! Мовчіть, будь ласка! Не відкривайте стороннім нашого секрету.

Щоранку я переодягаюся. Скидаю з себе нічну сорочку. Якись час дивлюся на себе у дзеркало. Потім замотуюся у рушник і йду до душу. Повертаюся - і знов залишаюся голою. Одягаю свіжі трусики та ліфчик. Потім - решту одягу.
На початку, коли він тільки з'явився у моєму житті, я ховалася за ширму. Він розумів і відводив очі.
Потім я перестала його соромитись. І він дивиться на мене, голу. І ніжить, і пестить мене своїм поглядом. Я знаю, що подобаюся йому. Мені приємно, що він мене бачить.

Я відвертаюся він дзеркала і дивлюся йому у вічі. Посміхаюся і виходжу на середину кімнати, щоб краще йому було видко. Він трохи червоніє, але я помічаю, як блищать його очі. Так ми дивимось одне на одного кілька хвилин. Потім я одягаюся.

***

Сьогодні я посварилася зі своїм хлопцем. Після школи ми пішли у кіно. Він затягнув мене на якись дурний фільм і прямо там, у залі, почав до мене приставати. Мені стало бридко. Не те щоб я принципово проти таких речей. Я багато читала про відносини між чоловіком і жінкою, і ставлюся до такого цілком нормально. Просто... якось це було не файно. Не своєчасно.

"Та чого ти! - вмовляв мене він. - Все одно це станеться - раніше чи пізніше. Чи ти хочеш чекати до весілля? До двадцяти чи тридцяти років?"
І тут мене прорвало. Просто встала та й вийшла з залу. Він побіг за мною, намагався ще щось говорити. Але я не слухала. Просто йшла собі та й все. Сказала, що хочу побути на самоті. Він, здається, образився... Ну й пек йому! Сам винен! Треба вміти поводитися з жінкою!

***
Додому я повернулася злосна. Впала на диван, зарилася обличчям у подушку і розплакалася.
Потім перегорнулася на спину. Степан дивився на мене зі співчуттям. Здавалося, він хоче плакати разом зі мною.
- Тільки ти мене і розумієш, - кажу я йому. - Степанчику, миленький... Хіба є тепер такі чоловіки, як ти?
Він потискає плечима.

Вмиваюся, їм на кухні, роблю уроки. Ввечері лягаю спати.

У квартирі тепло. Я скидаю з себе нічну сорочку. Так легше дихати...

Заплющую очі.

Засинаю і думаю про життя. Про те, що сьогодні сталося. Невже усі чоловіки такі? Невже їм треба тільки сексу? Не вірю, не може таке бути... Десь на світі має бути Він, Справжній. І перед очима чомусь постає Степан. Такий, як на портреті.

Я прокидаюся посеред ночі. Друга година. За вікном тьмяно світить ліхтар, і від цього напів-світла кімната сповнюється довгими тінями.
Дивлюся на портрет - на ньому нікого немає.
- Де ти? - шепочу я.
І раптом бачу.
Він стоїть переді мною у повний зріст. Як завжди, у своєму гарному костюмі, при краватці. Він дивиться на мене.
- Степане...
Він підходить до мене і стає на коліна перед ліжком. Я простягаю йому руку і він притуляє її до своєї щоки.
- Ти поголився... Заради мене?..
Він цілує мою долоню. Потім пальчики - один за одним.
Я сідаю у ліжку. Кладу руки на його щоки. Гладжу його обличчя.
- Степанчику... мій...
Він у захваті дивиться на мене. Не може відірвати очей. І я знаю, що я для нього найдорожча у світі... І він для мене.
- Степане...
Ми обіймаємося. Мої оголені груди притуляються до тканини його піджака, і я відчуваю, як б'ється під нею його серце. Тук... тук... тук...

Він цілує мене. Ніжно-ніжно. Так мене ще ніхто не цілував. В нього м'які губи...
Він гладить мені спину. Як приємно бути у його обіймах! Ці сильні міцні руки... І я віддаюся йому повністю. Я твоя, Степане... Керуй мною... Володій мною... Кохай мене...

Я притискаю його голову до своїх грудей. Він замирає, притулившись щокою до моєї шкіри. Його губи... Такі ніжні... Ніжні і нахабні губи... Нахабні...

Я посміхаюся і заплющую очі.
- Степане...
І він цілує далі... Я підкоряюся. Мені добре з ним.
- Степане, Степане...
Тепер він цілує між живіт.
- Степане.... Не можна, Степане... Що ти робиш?
Але він не слухає.
Мені і соромно і добре. Степане... Що ти зі мною робиш...
- Не знімай...
Втім, я не наважуюся це вимовити. І він продовжує цілувати мене... там, де не можна... там, де соромно...
Я вчипляюся руками у його волосся і міцніше притуляю його голову до себе.
Що ти робиш? - питаю себе. І не відповідаю. Не хочу думати. Мені добре, чуєте?! Добре...

Степане, миленький! Не зупиняйся! Ні! Так! Степане! Степане!

Я плачу і сміюся водночас. Я сама не своя. Я з ним. З НИМ! Я - його. Він - мій.
Степане мій рідненький... Дякую тобі... За все...
Ти був чудовий. Чудовий...

***

Сонце б'є у обличчя. Невже я проспала перший урок? Ну та й дідько з цим! Солодко потягаюсь у ліжку. Повільно встаю. У тілі - солодка втома.
Степан дивиться на мене з портрета. Я підходжу до нього і цілую у губи.
Він відповідає на поцілунок.

(c) Олександра Шелковенко (Саша Шло)
sasha_shlo: (Default)
Професійні Українці... і Українки

За мотивами допису Олеся Маслака ([profile] oles_maslak) "Типажі професійних українців"

Марійка лягла у ванну. Вона відчувала, як гаряча вода ніжить кожну клітинку її шкіри. Не встаючи, вона взяла з полички чотири книжки - Юрка Андруховича, Софійки Андрухович, Андрійка Бондаря та Любка Дереша, куплені вчора після лекцій у книгарні Могилянки. Проводячи руками по глянцевих обкладинках, вона заплющила очі. Пальці почали перегортати сторінки. Вона не читала книжки, не дивилася на малюнки. Просто торкалася них... Ще сторінка... ще... Як добре... ЩЕ!!!!!

Вона зупинилася. Солодка насолода розлилася її тілом.
Вона лежала у ванні не рухаючись, наче у сні. А перед очима лунали Карпати і їхня пластунська таборівка... Ввечорі, після важких походів, Друг Комендант наказував розпалити ватру та зкукувати динерку. Сидячи біля вогнища, вони розучували повстанські пісні та волали "Бьютифул Карпати" та "Ми дівки з Бандерштату". І ці вечори біля пластунської ватри були вершиною націоналізму. Потім дівчата ся зашнуровували у наметі і діставали зі схованки яку-небудь книжку Андруховича... І листали її у темряві... листали...

Їй захотілося знов доторкнутися до книжок. Але часу вже не було. За годину в Українському Домі мала початися лекція аналітичної групи "Рубікон".



Юлька повернулася з "качалки", увімкнула відео і поставила "Нескореного". Це був її улюблений фільм - разом із "Залізною сотнею", "Атентатом". У плеєрі все ще грав аудіоальбом "Наші партизани".

Юлька дістала з холодильника пляшку горілки "Хортиця" - справжньої, козацької! Налила собі 200 грамів. Випила. На душі було сумно. Вчора побачила як хлопець, що їй подобався, балакав з якоюсь курвою з "Національного Альянсу", а Юлька не встигла їх наздогнати та набити пики. Вони бігали швидше від неї...

Вона випила ще 200 грамів.

Більш за все у житті, Юльки любила бити ворогів Української Нації. Ворогів була багато. Наприклад, усі ці вихідні вони з друзями били Нових Лівих. Але у понеділок Нові Ліві викликали міліцію, і двоє з найхоробріших патріотів опинилися під слідством. Юлька носила їм передачі. Добре, що тепер на це є час. Навіть краще, що її вигнали з Універу! Все одно, декан - запроданець, посібник чужинців (хоч і носить Українське прізвище). Правдивий Українець не вигнав би Українську дівчину за якісь там завалені іспити!

Юлька допила горілку і подивилася на годинник. Бля! Треба до Українського Дому, на лекцію про Українську молодь.



Левкові було 50 років. Він був одягнений у засалений піджак, і неохайно випрану вишиванку. Він поправив окуляри у товстій роговій оправі і заглибився у книжку з Релігії Українського Народу. "Це - вершина релігійного одкровення, - думав він. - Це оті славетні козацькі традиції, що прийшли до нас з Трипільської цивілізації, коли прадавні українці будували єгипетські піраміди та грецькі статуї. Та чи не довела наука, що сам великий Будда був українцем на ім'я Богдан Буденко?! І оті славетні етнічні цінності плекали Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко... "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!" - вчить нас велика поетеса. Чи не на її творчості базується тибетська "Книга Мертвих". Бо ще український національний Пророк писав про це: "І мертвим, і живим, і не народженим". Та й Іван Франко, Каменяр української Соборності та Державності..."

- Станція метро "Хрещатик"! - оголосив репродуктор.
Левко вийшов. Треба поспішати, бо в Українському Домі є лекція про Українське Сьогодення. Та ще щось там про молодь, що ото відірвалася від національних коренів.



У дитинстві його звали по москальськи: "Міша". Бо його рідне місто було змосковщене. Усе українське було навмисно замінене москальською та совєтською культурою. Москалі століттями вибивали з його земляків європейські цінності, замінюючи їх на свої - азійські, ординські.

Тільки Майдан зміг вирвати хлопця з отого змоскаленого болота. Відкидаючи своє рабське минуле, він принципово не відгукався на ім'я "Міша". Тільки "Михайло". Або ж, для друзів, "Михась". Треба щоб і решта городян стала на шлях самоукраїнізації. І тоді ми знов станемо справжнісенькою європейською країною, і нас приймуть до НАТО та ЄС - як би там не злостилися москалі.

На ньому були сині американські джинси та футболка. На футбольці було намальовано наш національний прапор і слова: "Дякую тобі, Боже, що я не москаль!"

Михась увійшов до Українського Дому...




...На перерві вони зустрілися у буфеті.
Михась великими ковтками пив кока-колу, Юлька - горілку, Марійка їла низькоколорійний тік-так. Левко дістав з кишені скляну банку з-під солених огірків, у якій зберігалися холодні вареники з вишнями.
- Ото правдоньку вони кажуть, - сказав він і надкусив перший вареник. - Немає в наших Українців єднаннячка. Зовсім ся запродали!
- Це через московсько-азійський вплив, який винищує українську європейськість - відгукнувся Михась.
- Бля, хуйово! - зреагувала Юлька і розбила ногою вітрину. - Кляті чужинці!
- Суспільству потрібна якась єднаюча сила, - сказала Марійка.
Вона заспівала "Бьютифул Карпати" і всі заплакали.
- І де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила, щоб згасила, мов огень, розвидняющийся день? - сказав Левко і втер сльози рукавом.
- Кого, бля, її? - спитала Юлька. - Оту курву, що чужих хлопців краде?
- Та ні! - пояснив Михась. - Оту азійську роз'єднаність, коли Українці рахують, що не вартує приймати участь у міроприємствах направлених на захищАння Української мови. Справді, де є тая сила, що повернула б нас до козацької європейськості?
- А може ця сила - Кохання? - вирвалося у Марійки.
- Ото так, бо ще Національний Пророк нам заповідав: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!"
- "Бо москалі - чужі люди - роблять лихо з вами!" - підхопив Михась. - Так і є. Дякую тобі, Боже, що я не москаль!
- То давайте вже, бля, ї... тобто, кохатися? - спитала Юлька. - Мені для Нації нічого не шкода!
Вона сіла на прилавок і розвела ноги.
- Дєвушка, тут сідєть нє паложена! - закричала буфетниця Українського Дому.
Юлька спробувала набити їй пику, але Михась та Левко зупинили нескорену ціною двох своїх зубів і трьох ґудзиків.
- А як ми будемо кохатися? - поцікавилася Марійка.
Всі задумалися. За всіма націоналістичними справами вони й забули, коли востаннє по людськи кохалися.
- Українцям треба спиратися на європейські цінності! - сказав Михась і дістав з кишені десятитомник Емануель.
- Нахуя нам, бля, ця чужинська брехня, писана лівими запроданцями?! - запротестувала Юлька.
- І чужому навчайтеся, але й свого не цурайтеся, вчить нас Пророк! - підвів підсумок Левко. - Гай-гай, Українці! Треба нам щось наше, справжнісенько національне!
- Я знаю! Я знаю! - закричала Марійка.
Наспівуючи "Ми дівки з Бандерштату", вона відкрила свій переносний комп'ютер-лептоп.
- Хто гарних паничів так кохати вмiє... - співала вона і набирала знайому адресу.

- Що це? - здивувалися інші професійні Українці, дивлячись на екран.
- Це - еротичний щоденник Саши Шло! - пояснила Марійка. - То є справжня національна еротика.
Всі почали читати. А як дочитали до останньої крапки, то зайнялися груповим коханням.

Проходячи поруч, експерт аналітичної групи "Рубікон", політолог Олесь Маслак відзначив: "В Україні починається консолідація національно-патріотичних сил... і рухів..."

(c) Саша Шло

February 2016

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28 29     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 24th, 2017 05:27 pm
Powered by Dreamwidth Studios